Перешори - село, де народжується свідомість
За 5 кілометрів від залізничної станції Мардарівка, серед мальовничого степу на схилах величезної балки, створеної колись великою річкою Кучурган, розкинулось село Перешори, в якому народився “Будівник української нації” – публіцист, громадський діяч, меценат Євген Чикаленко.
Саме тут Чикаленко втілював свої агрономічні новації та виявляв свою любов до праці на землі та всього українського.
Село Перешори було засновано в кінці 18 століття молдавськими дворянами з Бесарабії. Згодом у селі селилися козаки з Азовського війська і селяни-переселенці з Подільської губернії.
За однією з легенд, назва села пішла від молдавського слова «перешори» - дика грушка. А Євген Чикаленко лагідно називав Перешори Кошарбадом. “Так, я не з Петербурга і не з Парижа — я з Перешорів, з нашого степового Кошарбаду — і цим пишаюся”.
Сам Євген Чикаленко у своїх «Спогадах» вказував, що першими жителями села були багаті землевласники, які використовували працю втікачів з Польщі, так званих «бурлак». Старожили села і зараз розповідають, що в Перешорах був куточок «Польщакі», названий так тому, що колись там жили вихідці з Польщі.
Рід Євгена Чикаленка походить від запорізького козака Івана Михайловича Чикаленка, який заснував в Перешорах родовий маєток.
Маєток був побудований приблизно у 20-30-х роках XIX століття, коли після повернення із служби в царській армії дід Чикаленка - козацький унтер‑офіцер Годорожій-Чикаленко одружився з дочкою херсонського землевласника Пантелеймона Бана, осушив навколишні болота, викопав криницю, заклав сад, збудував хату з череп’яною покрівлею.
В жовтні 1917 року Чикаленко покидає Перешори. На цьому факті закінчується історія маєтку відомої української родини, який розбудовувався понад 100 років. Старожили, що нині мешкають у Мардарівці, ще пам’ятають будинок, у якому розмістилася школа. Та, на жаль, до наших днів будівля не збереглася. Від знаменитого ажурно вирізбленого будинку, котрим захоплювався Михайло Коцюбинський, нова влада нічого не залишила.
Земельні угіддя маєтку становили 2000 десятин і мали різні призначення. За спогадами Євгена Чикаленка, його дід Іван заклав і розвивав у маєтку кілька галузей: хліборобство, тваринництво, садівництво, розводив породистих коней, сіру худобу та овець.
Євген Чикаленко, перебуваючи в Перешорах, не тільки зберіг дідове господарство, а й прославився як знаний аграрій-новатор, який запроваджував новітні сільськогосподарські технології, поділившись успішним досвідом в п’яти книжках «Розмови про сільське хазяйство», за які отримав дві срібні та золоту медаль від Уряду, та які були рекомендовані для вивчення в усіх навчальних закладах сільського господарства.
Родинною гордістю Чикаленків були і виноградники, цінні сорти яких були запозичені з південної Європи та адаптовані до українського степового клімату. Найцінніші сорти винограду зростали на хуторі Левка - сина Євгена Чикаленка. Виноград доглядався вручну, а врожай використовували для вина, родзинок, квасу й, звісно, пригощання гостей. Хоч виноградники у Перешорах, як і сама садиба, не збереглися донині, їх пам’ятають старі перекази, сліди в літературі і щедра земля, яка досі вбирає в себе те саме південне сонце.
Часто згадується у спогадах Чикаленка дідова грушка – символ символ пам’яті й родової сили, яку за переказами посадив дід Іван, наставник малого Євгена.
Глибину роду символізує і криниця, яку викопав дід Іван - глибока, на кілька сажнів, викладена камінням. З роками криниця змінювала свій вигляд і слугувала джерелом питної води протягом століть.
Садиба Чикаленків знаходилася неподалік церкви.
Дід Іван багато років сумлінно виконував обов’язки церковного старости у місцевій Миколаївській церкві. На жаль, стара церква не збереглася, але в Перешорах сьогодні залишились руїни величного храму, побудованого у 20-30-х роках 19 століття мешканцями села зі значним вкладом родини Чикаленків.
Свято-Миколаївська церква будувалася з цегли, яку виготовляли біля неї з місцевого матеріалу. Будували всім селом: у вихідні дні всі його жителі збиралися на будівництво.
У 1962 році церкву закрили, а сама будівля проіснувала до 1985 року, коли силами місцевої військової частини її було зруйновано. Однак будували церкву добротно, тому повністю будівлю зруйнувати так і не вдалося.
І сьогодні величні руїни, як свідки далекої історії, манять до себе туристів…
Можливо, церква в Перешорах виглядала так, як її ровесник Свято-Олександро-Невський кафедральний собор, який й досі прикрашає місто Ананьїв.
Євген Чикаленко з дитинства ходив до храму, де чув не лише молитви, а й українське слово. Його бажанням було, щоб селяни Перешорів, яких в його хуторі проживало 400 осіб, були грамотні та освічені. Тому для школи він виділив землю з будівлею та відкрив сільську бібліотеку.
Діти Євгена Чикаленка зростали серед простих людей та водночас спілкувались з представниками свідомої української інтелігенції. Всі отримали якісну освіту і кожен з них зробив свій внесок в українську справу.
В гості до Чикаленкового Кошарбаду їхали усі, кому боліло українство. Серед відомих українців у Перешорах побували: Олександр Конинський- автор духовного гімну України; Федір Вовк - антрополог, який руйнував теорію «злиття трьох народів», письменники Володимир Винниченко-перший голова уряду УНР, Михайло Коцюбинський, Панас Саксаганський; Іван Карпенко-Карий; Михайло Комаров - видавець, очільник одеської «Просвіти»; Аркадій Вержбицький- етнограф; Сергій Єфремов - літературний критик, академік, один із творців української журналістики; Андрій Ніковський - міністр закордонних справ в уряді УНР, журналіст, літературознавець та інші.
Майже щотижня в Перешорах бував Іван Липа, український письменник та лікар, який очолював першу лікарню в селі Липецьке.
Євген Чикаленко так рекомендував свої Перешори: "якщо Вам потрібний одпочинок десь в селі, серед природи на свіжому повітрі, то я з радістю пропоную Вам оселитись у нас в Перешорах».
Вечорами з усіх кутків Перешор звучали українські пісні, які Чикаленко записував, щоб зберегти для нащадків. Полюбляли заходити до його садибі мандрівні лірники та кобзарі, тексти пісень яких він друкував в часописі «Київська старина».
Перешори — це була найглибша кишеня України, з якої фінансувалася перша тогочасна українська соцмережа — єдина щоденна україномовна газета «Рада», яка видавалася доти, доки продавався перешорський хліб, а як не ставало хліба — придбана Євгеном Харлампійовичем земля. Не міг дозволити собі одного — продати найдорожче, ту землю, що отримав від діда-батька у спадщину.
Навіть, перебуваючи в еміграції, Євген Харлампійович ніколи не забував про свої Перешори. «Я не знаю, чи траплялося Вам чути отих коників-цвіркунів, а я ліпшої музики на своїм віку не чув; тут вони співають якось грубо, наче цикади, а наші ніжно, ніжно... Ех, не чувати мені вже їх! От тільки за ними я сумую і більше ні за чим» - писав Чикаленко.
Його духовним заповітом було повернутися на рідну землю після смерті. На жаль, й досі заповіт не виконаний. Урна з його прахом зберігається в колумбарії чеського міста Подєбради.
На кладовищі села Перешори є могила з прахом сина Євгена Чикаленка – Левка, який в 1998 році був перевезений родиною з США.
Куяльницька громада першою в державі встановила монумент своєму знаменитому землякові, відкритий 3 грудня 2021 року в селі Мардарівка. Автор погруддя - скульптор Віталій Рожик. На постаменті — колоски пшениці, золота медаль за «Розмови про сільське хазяйство» і успіхи у сільському господарстві, найвідоміший вислів про любов до України та напис: «Будитель української нації» — меценат, аграрій, публіцист, громадський діяч».
Перешори – було місце сили для справжніх українців, і сьогодні Куяльницька громада робить певні кроки, щоб надати селу туристичної привабливості і зробити його затребуваною локацією інтелектуального туризму України.
P. S. Сьогодні в Перешорах відновлюється автентична садиба. Можливо, саме в такій жили сучасники Євгена Чикаленка.
