| Храми та церкви Подільщини
Православні храми, собори і церкви споконвіку вважалися місцями паломництва і святості. Ці церкви пережили пожежі, навали, розграбування, війни. Водночас вони залишаються живими свідками періодів розквіту в нашій історії, доказом давності нашої культури.
Унікальними релігійними пам'ятками може пишатися і наша рідна Подільщина. Деякі з них вже зникли і залишилися тільки на старих фотографіях, а деякі прикрашають наш край і нині, лікують душі та дарують надію численним прихожанам.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці, село Федорівка
Окрасою села Федорівка та одночасно пам'яткою району є храм Різдва Пресвятої Богородиці. Закладка першого каменю для будівництва храму відбулась у 1906 році. Будівництво очолив земський архітектор Мельник. Зведення храму було завершено у 1912 році. У роки богоборчества храм був зруйнований, а потім відновлений.
Зі слів Світлани Федорової, мешканки міста Миколаїв: «На сільських зборах довго вирішували яким коштом вести будівництво: в залежності від кількості чоловік в сім'ї домогосподарства чи від кількості десятин землі у власності. Згідно з остаточним рішенням церкву будували за кошти жителів села Федорівки, які розраховувались пропорційно кількості десятин землі, що були у власності жителя. Для будівництва церкви сільські майстри виготовляли цеглу тричі: перша партія була забракована, з другої партії - побудовано житловий будинок (згодом - сільська лікарня), з третьої партії цегли побудували будівлю церкви. Будівля церкви збереглася цілою в роки Другої світової війни. В радянські часи там був сільський клуб і бібліотека. Після пожежі в кінці 20 ст. стояла пусткою, поки її не відновили коштом меценатів».
     
Храм Святого Архангела Михайла, село Липецьке
Ось як історію храму розповідає його настоятель священик Володимир Кирвас:
 "Храм св. Архангела Михайла є одним з найстаріших храмів півночі Одеської обл. Енциклопедія міст і сіл УРСР стверджує, що храм був побудований в 1806, однак в архівах Бессарабської єпархії, якими користувались видавці енциклопедії, як і у будь-яких єпархіальних документах, вказується тільки рік і день освячення храму правлячим архієреєм: в нашому випадку це 21 листопада 1806 року.
Однак в Православній Церкві існує практика, коли новозбудований храм ще довгий час прикрашається: пишуться ікони, купуються різноманітні приналежності для храму, а потім після закінчення з часом (через пару десятків) років відбувається його урочисте освячення. Непрямим підтвердженням вищесказаного можна привести усний переказ жителів с. Липецьке, який свідчить, що дзвіниця, побудована окремо від храму і яка носить назву «клопотніца» від слова Клопіт - дзвін (молд.), набагато старше самого храму.
 Засновниками села за версією все тієї ж Енциклопедії були російські старообрядці і вихідці з Молдови. Під час ремонтних робіт у храмі була виявлена старообрядницька книга (Псалтир) видання 1608 року. Нині книга знаходиться в Музеї бібліографічних рідкостей Одеської Духовної Семінарії. Інші етнографи стверджують, що засновниками села з'явилися вихідці з області, яка лежить біля румунської Трансільванії і носить назву Марамуреш. Ці дослідники наводять відомості про те, що коли Угорщина прийняла Католицтво багато її жителів, колишніх Православних, переселилися на північ Бессарабії, під владою боярської Румунії. І понині в області Марамуреш знаходяться населені пункти, що мають назви Липецьке, Точилове, Стара Кульна і ін., а діалект, на якому спілкуються липечане, дуже нагадує вимову жителів тих місць.
У будь-якому випадку в середині і наприкінці 17 століття, коли власне і почалося утворення с. Липецке (Липецьке), ця територія була прикордонною. З півдня нависало потужне і досить войовниче Кримське ханство. Тому Храм, як і багато храмів на північному заході України, споруджувався одночасно і як невелика фортеця. Товщина стін храму сягає в деяких місцях до 1,5 метрів, а віконця вузькі і знаходяться високо від землі, що дозволяє деякий час ефективно тримати оборону. Ймовірно, нашим предкам доводилося неодноразово вдаватися під захист стін храму при набігах татар, які постійно нишпорили по цих землях з метою пограбування і захоплення невільників. Також деякий час по річці Тилігул, уздовж якої і простяглося Липецьке, проходив кордон між запорозькими козаками і татарами. У ті далекі часи р. Тилигул була частково судоходною і дозволяла навесні за часів розливу волоком піднімати вгору за течією невеликі судна, якими бояри користувалися для збору данини з навколишніх жителів. Існує навіть легенда про корабель в околицях Липецького, який сів на мілину і згодом був затягнутий у мул, на якому було золото місцевого князя або боярина.
 У 18-му столітті Російська Імперія в особі князя Потьомкіна-Таврійського починає завоювання цих земель. При в'їзді в Липецьке з боку Котовська зліва від траси знаходиться могильний курган, під яким поховані воїни, полеглі в бою з татарами в цих місцях. Імператриця Катерина жалувала місцеві землі, в той час прикордонні і небезпечні, польським безземельним дворянам, і тому деякі традиції богопочитання та іконопису, котрі зустрічаються в Липецкому, мають легкий наліт католицтва, як ми це бачимо на західній Україні.
Однак липечане зберігали тверду вірність канонічному Православію, прийнятому ними від своїх батьків, і приблизно з початку 19 століття починається активний вплив Російської культури на жителів нашого села. Вони служать в Російській імператорській армії (і служать вельми непогано - зустрічаються і Георгіївські кавалери), вчаться в російських церковно-парафіяльних школах, так як священиків в силу імперської політики поставляли російськомовних, діловодство ведеться тільки російською мовою.
 До цих часів відноситься переказ про колодязі преподобного Феодосія. Суть перекази така: Богобоязливі жителі Липецького вирішили зібратися всім світом і влаштувати біля церкви колодязь, але виникли суперечки через місця, де його копати. За вирішенням спору вирушили до нині прославленого в ліку Святих - священику Балтської церкви о. Феодосію Левицькому. О. Феодосій, вислухавши приїхавших липечан, вийшов на двір зі своєї церкви і перехрестивши коней, сказав: «Їдьте назад в Липецьке, розпряжіть одного з коней і пустіть навколо церкви, в тому місці, де кінь зупиниться, і буде бити копитом землю, копайте колодязь ». Так і вчинили ... У колодязі, викопаному з благословення о. Феодосія, забило настільки потужне джерело, що його і в наш час, через 150 років, неможливо викачати навіть за допомогою пожежного насоса включеного на повну потужність, а вода має прекрасний смак, має лікувальні властивості для людей, які страждають хворобами шлунка, і якщо набрати її навіть не освяченої, довгий час стоїть і не псується.
 Наприкінці 19 століття в храмі служив священик протоієрей Валентин, син якого Микола виріс біля храму, в якому служив Богу батько. Подорослішавши, сам вступив до семінарії і став священиком. Деякий час служив в Бірзулі (Котовську), а потім був переведений до міста Миколаїв, де служив в одному з храмів. Після революції 1917 року о. Микола був заарештований і прийняв смерть за свою віру, помер, але не зрікся Господа нашого Ісуса Христа. І був зарахований до лику святих Російської Православної Церкви. Так в Липецькому, в родині священика виріс майбутній святий.
На початку 20 століття Липецьке одночасно з громадянською війною і революцією переживає другу хвилю заселення. Друга хвиля складалася переважно з жителів північних і центральних областей Молдови і пов'язана з діяльністю Інокентія (Івана Левізора), який після 1917 року заснував в с. Куйбишевське підземний монастир з цілою мережею печер, в яких могло перебувати до декількох тисяч чоловік одночасно. Життя і діяльність самого Інокентія вельми неоднозначні і ще чекають свого неупередженого дослідника. Після закриття монастиря в 1920 році багато послідовників Інокентія, які продали все своє майно на будівлю монастиря, були змушені повернутися назад до Молдови на порожнє місце, а багато хто прийшов і оселилися в Липецькому, намагаючись почати життя заново.
 Під час Другої Світової війни Липецьке, як і вся південно-західна Україна, виявилося в зоні румунської окупації. У Липецькому було створено 2 примарії, по селу ходив жандарм з батогом, який нерідко пускав в дєло, а в храмі служив румунський священик. Служив на румунській мові. Взагалі бити румуни любили і вміли, липецькі старожили розповідають, що під час екзекуцій треба було кричати сильно і відчайдушно, тоді відпускали швидко, якщо ж під час биття людина стримувалась і мовчала, могли забити до напівсмерті.
Школа в період окупації була церковно-пар афіяльною. Учні перед початком занять співали «Татель Ностру», а священик вчив не тільки словом, але і довгою лінійкою, якою він виховував недбайливих по витягнутих пальцях, кукурудза на якій стояли на колінах, також була суттєвою частиною навчального процесу. Результатом такої педагогіки була така тиша, що в класі було чутно, як летить муха. І нині старенькі, колишні школярі тих часів, читають «Отче Наш», як по нотах, а погляд на сучасних школярів викликає у них напади гострої ностальгії за тих далекими часами.
У 1944 році в село повернулася радянська влада, в 1945-му повернулися фронтовики, знову почалося мирне життя. Влада, особливо за часів Хрущова, здійснювала натиск на церкву. У центрі села, де нині клуб, був розібраний пам'ятник дерев'яного зодчества - Храм Перетворення Господня, однак, храм Архангела Михайла в 1 частині села уцілів, і в ньому не переривалася молитва. Збереглися дуже теплі спогади про першого післявоєнного священика о.Василя Клінькова, який в день крокував пішки по бруду по 20 кілометрів, з одного кінця села в інший, хрестив і вінчав ночами (навіть комуністів), і воістину був духовним пастирем і батьком своїм церковним чадам.
Справжнє відродження храму почалося стараннями о. Бориса Мачок і нині покійного Василя Івановіча Моїсеєнко, обидва вони доклали величезних зусиль: перший на приведення в порядок внутрішньоцерковних справ, а другий усіляким чином допомагав відремонтувати і облаштувати храм і прилеглу територію. Результатами їх спільної праці ми користуємося і понині. В даний час громада і храм живуть здоровим церковним життям, у храмі відбуваються богослужіння. Як і 200 років тому, священик хрестить, вінчає і відспівує Православний народ, і просить у Господа Миру і благості земної нашій рідній Батьківщині".
 В березні 2023 року на об’єкті культурної спадщини "Церква Свято-Михайлівська та дзвіниця" встановлено охоронну табличку. Згідно Закону, Церква Свято-Михайлівська та дзвіниця охороняються державою та мають культурно-історичне значення.
Церква Успіння села Нестоїта
 Церква Успіння відома з 1748 року; перетворена з уніатської на православну в 1794 році. Церква, яка існувала до 1818 року була деревяна, схожа на хату з очеретяним дахом. В 1818 році була розібрана через ветхість. Нова камяна церква Успіння збудована з 1818 по 1833 роки. Вона проіснувала більше століття і в 1935 році була зруйнована більшовиками. На початку 21 століття силами жителів Нестоїтської громади була збудована нова церква на тому ж місці де була попередня і за тим же проектом. Поруч з церквою знаходиться унікальна скульптура другої половини 19 століття. Хрест був виготовлений з граніту в Санкт-Петербурзі. Ручна робота. Вага – до 10 тон. На скульптурі викарбовані слова на церковнослов’янській мові: «Здесь покоится прах священноиерея Анания Волянскаго, скончавшегося 1877 г., м. сен. 26-го дня на 51 году жизни. Мир праху твоему добрый наш отец».
 
Свято-Покровська православна церква, село Качурівка
 Історія виникнення православного храму в селі Качурівка бере свій початок ще на початку XVIII століття. Спочатку це була невеличка капличка, де молилися селяни. По мірі того, як старіла каплиця, виникла ідея збудувати поряд цегляну церкву. Будували всім миром. В цементну суміш додавали курячі яйця, завдячуючи цьому церква стоїть по сьогодні. А поруч з церквою в той же час було збудовано ще одне приміщення - церковно-приходська школа. Там було дві кімнати для чотирьох класів і кімната для священника. Зараз в приміщенні знаходиться сільська бібліотека, а церква не функціонує.
Історія будівництва, руйнування і зведення нової церкви в селі Станіславки
 В 1906 році архиєпископ Подільський благословив будівництво церкви в селі Станіславка Нестоїтської волості. Православні отримали дозвіл на будівництво дерев`яної, але на кам`яному фундаменті церкви на честь Покрова Пресвятої Богородиці. Місце для фундаменту церкви було обрано. як і годиться, на горбку, в центрі села.
Із повітового центру м. Балти в Станіславку доправили деревяні деталі церковної будівлі і церковну утвар. Великий внесок в будівництво вніс Свідерський Юхим Федосійович 1886 року народження. Він надав безкорисно жерсть для покриття куполів церкви.
В 1907 році церкву було відкрито, почалися богослужіння, на в`їзді і виїзді встановлено дерев'яні хрести.
З цього часу сільце Станіславка придбало статус села. З 1941 по 1961 рік в церкві служив протоієрей Кабак Єфрем.
До 1950 року православний храм був діючий. В 60-х роках було розміщено Будинок піонерів, але не всі матері дозволяли своїм дітям ходити у святе місце на танці та розваги.В період ліквідації церкви і її майна багато односельців вступали в конфлікт з адміністрацією сільради. Вони намагалися протидіяти знищенню ікон та хоругвів. Навесні 1964 року з церкви скинули хрест та зруйнували трактором.
У 2000 році на розвалинах церкви розпочато будівництво нової церкви, методом народної забудови під керівництвом отця Георгія (Богданюка Георгія Івановича – протоієрея місцевої громади).
 Каміння на будівництво церкви брали із колишнього мисливського будинку поміщика Юревича. Кожен житель села вкладав свою посильну допомогу у будівництво, і радості вірянам не було меж, коли в 2010 році на храмове свято села – Покрову Богородиці храм освятили і відкрили. Селяни дуже вдячні отцю Георгію, який взяв основний тягар будівництва на свої плечі. А через рік був призначений новий настоятель – Селевестру Аурелій Павлович, який прослужив до 2013 року.
З 3 жовтня 2013 року по цей день в храмі служить священик Олександр Левицький.
| |
