Історія села Гонората

 

Розповіді про село Гонорату починаються з часу відміни кріпосного права.На території села в 1861-62 рр. було приблизно 70-80 селянських господарств. Земельні угіддя в основному належали відставному полковнику графу Едуарду Едуардовичу Ронікієру. Після смерті графа спадщину між собою поділили сини - Міхай та Казимір.

Старший син, граф Міхай, побудував своє помістя в лісі між Гоноратою і Затишшям , де тепер знаходиться лісничий кордон. Це був чотирьохповерховий будинок, що знаходився в мальовничому місці. Нижче графського будинку знаходився ставок ( до речі він є і сьогодні), а навколо розміщені господарські приміщення, де працювали привезені батраки-поляки. Вони не мали своїх господарств і проживали з сім'ями в бараках. Становище їх було важким: Погані умови життя, надмірна виснажуюча праця. Харчувалися робітники на окремій кухні, будівля якої збереглась до наших днів.

Граф захоплювався полюванням. В урочищі " Ягорлик" він мав спеціальний заповідник для полювання. З землі,що здавалась в оренду, в касу надходили великі прибутки. Неабиякий прибуток граф Міхай отримував розводячи свиней, овець, коней. В його господарстві засівалось до 500 десятин цукрового буряка. Був водяний млин, який міг молоти пшеницю та кукурудзу. За ніч могло бути змелено 1-1,5 центнера зерна. В поміщицькому господарстві використовувалась техніка. Ще до 1917 року у графа Міхая Ронікієра вже був трактор фірми " Рейс", тракторні плуги, дві молотарки. Був у графа мотоцикл.

Молодший син старого графа Казимір поселився на місці теперішньої бази відпочинку ( піонерський табір). Там були побудовані господарські приміщення, посаджено парк, який зберігся донині. Сам граф Казимір вів розгульне життя, пиячив, грав у карти. Працювали в його господарстві завезені батраки. За переказами, він мав доньку на ім'я Гонората, дівчину надзвичайної вроди і  яку дуже любив і пишався. Саме на її честь дав нову назву селу – Гонората. 

Після революції 1917 року, коли поміщики, залишивши майже все своє майно, втікали за кордон, завезені робітники осіли в місцевості неподалік від графського маєтку. Стали створювати свої сім'ї, обзавелися господарством. І так, мабуть, їм було затишно та добре жити після графської кабали, що дали вони назву своєму поселенню Затишшя (зі слів старожилів).

Коли графські маєтки залишилися без господарів, місцеві жителі брали звідти хто що міг. "Мої прабабусі Христя та Федора, - пише Світлана Якубовська, завідувачка сільською бібліотекою Гонорати, - знайшли на підлозі тільки порожні пляшки та дві вазочки, виготовлені мабуть з порцеляни . На дні вазочки вигравіювана велика літера R , напевно це родинна цінність сім'ї Ронікієрів".

 

 

 

 

 

 

Все про Гонорату

Перша писемна згадка про село Гонората починаєтья з часу відміни кріпосного права. На території села в 1861 – 1862 рр. існувало приблизно 70 – 80 селянських господарств. Жителі, за національністю молдавани які були вислані з Молдавського князівства з невідомих зараз причин і займаллися розробкою лісу. Так з’явилося перше поселення, яке носило назву „Перишори”, що в перекладі з молдавської мови означає „тоненька волосина”. На початку 80-х років землі, що включають частину земельних угідь сіл Мурована і Любомирка, а також сіл Гонората і Затишшя аж до Тимкова були подаровані за заслуги в російсько-турецькій війні відставному полковнику графу Едуарду Едуардовичу Ронікієру. Маєток графа знаходився на тій частині села, яке зараз носить назву „Посьолок”, де проживають зараз Годованець Сергій та Юрковська Ольга. Про самого графа відомо тільки те, що він розмовляв виключно французькою мовою. Наділену йому землю він здавав в аренду місцевим жителям і переселецям з інших місцевостей. Граф прожив недовго. По його смерті спадщина поділена між двома синами, які будують собі нові помістя.
Село Гонората розташоване на північний захід від міста Котовськ на відстані 12 км.. Село розташоване на схилах південної експозиції.
Природно-кліматичні умови села сприятливі. Середні температури січня становлять -5 - -6?С, а липня - +21?С, кількість опадів становить 460 мм. Село належить до басейну р. Дністер. Через село протікає р. Сухий Ягорлик, яка бере початок за 3 км на захід від села. Територія села знаходиться на межі природних зон – лісостепової і степової.
Люди на території краю, за свідченнями археологів проживають близьк 100 тис. років. Перші речові пам’ятки життя людей на території нашого краю відомі за часів трипільської культури ІІІ – IV тисячоліття до нашої ери. Такихї поселень відомо на території села два. Також за часів черняхівської культури на території села також існувало слов’янське поселення.
Зараз на території села зареєстровано 542 жителі. За національним складом зараз переважають українці, хоча село заснували молдовани. Також с селі зараз проживають роми.
Населеня, що проживає в селі займається землеробством. Землі села використовують підприємство з центром в с. Мурована. Другу частину земель арендував банк „Південний”. В селі залишилось також кілька фермерів, які мають невеликі ділянки площею 10 – 30 га. Це Патреніка Валерій, Нігруца Сергій.
Школа в селі існує з другої половини ХІХ ст., яка називалась школою грамоти. В 1892 році вона перейменована в церковноприходську. В 1897 році в селі було побудоване приміщення школи на місці, де знаходиться зараз школа. Приміщення школи мало два класних приміщення і квартиру вчителя. Школа була вкрита соломою і тільки в 1912 році була перекрита гонтою.До 1900 року кваліфікованих вчителів не було, грамоти навчав місцевий дяк. В 1900 році в село був присланий 18-річний вчитель, син залізничника з Кодими – Полянський Феофіл Якович.Він працював тут протягом 5 років. Учитель добре відносився до дітей і багато хто з вдячністю згадував про нього.
Школа в селі працювала до революційних подій 1917 – 1920 років.
Знову школа почала працювати наприкінці 1920 року. Учителем в школі з 1912 до 1932 року працював Бурдіян Андрій Петрович.
В 1925 році було розпочато будівництво нового приміщення школи, яке було закінчено в 1927 році. Школа залишалась початковою, але було вже 4 класи. Директором школи була призначена вчителька Степанова Марія.
В 1934 році початкова школа була реорганізована в семирічку. В школі працювало 11 учителів, навчалося близько 180 учнів. Тут велося викладання молдавською і українською мовами. Директором школи був Чорний.
Під час окупації 1941 – 1944 років в селі школа також працювала, але викладання велося румунською мовою, так як територія нашого краю входила до краю „Трансністрія”.
В післявоєнний період зростала чисельність населення села, а разом з ним і кількість учнів. В 60-х роках в школі було понад 200 учнів, які навчалися в чотирьох приміщеннях. Тому в другій половині 60-х років було прийнято рішення про будівництво нової двоповерхової школи, яка вступила до ладу на початку 70-х років. В ній навчання проводиться і сьогодні. На сьогоднішній день в школі працює 10 викладачів під керівництвом Ворони Володимира Івановича, навчається 79 учнів.
В селі із закладів культури існує Будинок культури та сільська бібліотека, які існують в селі з часу визволення краю від німецько-фашистських загарбників. До війни він називався клубом сільської момлоді.
Першою ознакою будь-якого географічного об’єкта є його назва. Середовище, в якому живе людина, це не тільки його квартира, місце роботи, транспорт, а й географічні назви, без яких не можна визначати місцезнаходження будь-якого об’єкта. Вони створюють певну ауру навколо людини, впливаючи на її життя.
Тому в минулому назви географічним об’єктам ніколи не давалися випадково. Вони влучно відтворювали особливості природи тієї чи іншої місцевості, її природні багатства, а також економічні, історичні, культурні та побутові умови життя людей.
Багато географічних назв збереглися з давніх часів. Тому топоніміка – це ніби мова землі, яка розповідає про свої багатства, історію, таємниці, щастя і горе народу.
Так до жовтневого перевороту в нашому селі, в західній його частині була цегельня, де вироблялася цегла. Місце, де брали цеглу і тепер називають „цигольники”.
Багато топонімів нашого села пов’язані з його жителями, а також колишніми власниками земель та місцевостей. Так у нас є „Скуділів яр”, „Катеринина гора”, „Заболотний яр” або „Заболотник”. Та й сама назва нашого села походить від назви доньки графа Ронікієра – Гоноратки, в честь якої село було перейменовване в другій половині ХІХ ст. Адже на картах нашої території початку ХХ ст. наше село підписувалось двома назвами: Перишори і Гонората. Місцевість „Казимірівка” де зараз знаходиться піонерський табір Котовського інтернату – зберіг назву свого власника графа Казиміра Ронікієра.
В пам’ять про француза, який жив в маєтку другого брата – Міхая Ронікієра – і був там садівником зараз є квартал лісу, який називають французьким садом.
Назва річки, яка протікає через наше село носить татарську. Слово „ягорлик” – означає дарунок. Тому наша річка є дарунком.
Гоноратську школу ще до Жовтневої революції закінчив Кройтор Іларіон Іванович, який був депутатом Верховної Ради Молдавської РСР, членом її Президії та Головою Сорокського райвиконкому. Випускником того часу був і учасник трьох війн: Першої світової, Громадянської і Великої Вітчизняної – Скуділо Леонтій. За геройські подвиги на фронтах війни та доблесну працю в мирний час вони гідно були відзначені нагородами Радянського уряду.
А скільки випускників стали учасниками Великої Вітчизняної війни. А 105 з них не повернулися з поля бою і їхні могили знаходяться на просторах від Волги до Ельби.
За доблесний труд на колгоспних полях наші односельці були нагороджені орденами і медалями. Наш односелець Колбаса Микола Михайлович нагороджений орденами «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора», медаллю «Ветеран праці».
Але Велика Вітчизняна війна не стала останньою в долі наших земляків. Три наших односельці брали участь у виконанні інтернаціонального обов’язку в Афганістані. Це Патреніка Анатолій, Патреніка Валерій та Колбаса Сергій.
Наслідуючи своїх вчителів випускники школи також обирали нелегку працю педагога. Лише в нашій школі після здобуття освіти працює п’ять її випускників:
1. Кройтор Анелія Костянтинівна,
2. Волощук Надія Харлампівна,
3. Одайник Людмила Василівна,
4. Ворона Олександр Володимирович,
5. Руснак Наталія Леонідівна.
Випускники нашої школи працюють на державній роботі, займаючи посади у державному управлінн. Так Котовську районну державну адміністрацію очолював Паламарчук Сергій Миколайович; Котовську типографію очолює Яроцький Алім Анатолійович; Гоноратську сільську раду також очолює колишній учень нашої школи – Бурдейний Павло Васильович.
Багато наших учнів роз’їхалось по території колишнього Радянського Союзу після закінчення школи. Зараз вони живуть і працюють майже в усіх країнах колишнього Радянського Союзу.
Так в Москві живе і працює наш випускник – Дабіжа Віктор Володимирович – в минулому викладач залізничного технікуму, а тепер спеціаліст фірми „Мосліфт”. В Санкт-Петербурзі живе і працює інженером на заводі „Турбоатом” Минайчев Віктор Якович. Живе в Одесі і працює начальником Центрального РЕСу Пєсков Сергій Анатолійович. В цьому РЕСі працює ще один випускник нашої школи – Патреніка Едуард Юрійович.
Багато наших випускників залишилось в селі і продовжували традиції своїх батьків – стали землеробами. Таку нелегку долю обрали і стали фермерами: Менсо Володимир Вікторович, Іксаріца Олександр Пантелейович, Патреніка Юлія Григорівна, Нігруца Сергій Андрійович. Підприємницькою діяльністю займається Ставратій Сергій Миколайович.

Іван Сауляк   https://1ua.com.ua/gonorata/forum/ru/0/0

Село Гонората належало до Нестоїтської волості Балтського повіту Подольської губернії. Бібліографія додатків:

1. Гульдман В. Населенные места Подольской губернии: Алфавитный перечень населенных пунктов губернии, с указанием некоторых справочных о них сведений / Издание Подольского губернского статистического комитета. – Каменец-Подольский: Типография Подольского губернского правления, 1893. – 636 с.

2. Крылов А. Населенные места Подольской губернии. – Каменец-Подольский: Типография губернского правления, 1903. – 538 с.