Меню сайта
Календар свят
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Друзі сайту
...
...
...

Block title
СПЛАТА КОМУНАЛЬНИХ ПОСЛУГ

Овіяні славою

Парасковія Герасимівна Дідик
 
Дідик Парасковія Герасимівна - письменник, сценарист. Народилася 5 листопада 1924 в селі Кульна Веке (Стара Кульна), Котовського району України (у той час АМРСР). Молдаванка, член КПРС з 1948 року.
У 1941 вона вчилася в Молдавському педагогічному технікумі (спочатку в Балті, потім в Тирасполі), на третьому курсі і мріяла повернутися вчителькою в рідне село Стара Кульна, але цьому не судилося збутися. Парасковія стала медсестрою, стала рватися на фронт, отримала направлення в школу радистів, так почався її шлях в якості розвідниці-радистки. Всі чотири роки поки йшла війна П. Дідих самовіддано служила батьківщині в тилу ворога.
Перше завдання: зробити парашутний стрибок на окуповану фашистами територію України, в район Полтави, закріпитися там і по рації передавати відомості, необхідні радянському командуванню. Після виконання завдання з великими труднощами, будучи пораненою, пробралася через лінію фронту, а в шпиталі дізналася, що за мужність і вмілі дії, проявлені при виконанні військового обов'язку, була представлена ​​до нагороди.
У Москві 18-річної Парасковії був вручений перший орден - Червоної Зірки. У нагородному листі сказано: «Перебуваючи в тилу противника по 23 вересня 1943, добувала дуже цінні дані і своєчасно передавала їх командуванню через радіостанцію. Залишившись в тилу одна, без керівника, вміло і рішуче взялася виконувати спеціальні завдання з розвідки самостійно. Коли скінчилося живлення  радіостанції, вона, за власною ініціативою, ризикуючи життям, перейшла лінію фронту і повідомила передовим частинам наших військ цінні розвіддані про становище військ противника "(Архів МО СРСР, ф.33, оп.686 044, д.281, л.51 ).
Другу високу нагороду Прасковія отримала в 20 років, після виконання завдання в окупованому Києві.  14 квітня 1945 нагороджена орденом Вітчизняної війни II ступеня.
Наступне завдання було вже на території Польщі, для виконання якого розвідниці прийшлось вивчити польську та німецьку мови.
Потім, ставши письменницею, Парасковія Дідик зробила вже громадянський подвиг - пропустивши знову через себе ті події  і розповівши про правду війни в свій книзі «У тилу ворога», у нарисах, в сценаріях фільмів «Маріанна» та «Ризик».
Додатково читайте і дивіться:
 

Антоніна   Дмитрівна  Горпинчено

Антоніна  Дмитрівна  Горпинченко (Любченко) розпочала  свій  військовий  шлях  1 вересня 1942 року. ЇЇ  закинули  в  партизанську  бригаду  Костянтина  Заслонова, що  базувалась  в білоруських  лісах. 635 тривожних  днів  та ночей  інструктор  з підривної  справи  Тоня  Любченко  навчала  групи партизанів як  готувати  саморобні  міни і  як ними  здійснювати  диверсії. Часто  на бойове  завдання  ходила   сама. Через  деякий  час  Антоніна  стає  членом  Особливого  рейдового  партизанського полку,  який очолював С.В.Гришин. Знову  бойові  рейди, нелегкі  партизанські  будні… Тільки  за 2 літні  місяці 1943 року  було  підірвано  34 ешелони  з бойовою  технікою і живою  силою  ворога, в тому  числі  особисто  два –Тонею  Любченко. А  вона  все виплавляла  і виплавляла зі  снарядів  тол  для  саморобних мін, продовжувала  ходити  в небезпечні  рейди.  Як  боєць і підривник  Тоня  брала  участь в жорстоких  боях  з фашистами, підривала  мінами  стрілочні  переводи, семафори, водокачки, мости…Але  одного  дня  сталося  нещастя. Під  час  виплавлення   толу  днище снаряду перегрілося і пролунав  вибух… Перелом  ключиці,  шістнадцять  осколкових  поранень... Лише  на 3 день  дівчина  прийшла  до  тями. Лікарі  все  зробили, щоб врятувати  життя  відважної  партизанки, але вона втратила око.

Вся  юність Тоні  Любченко пролетіла у вогненні  роки в Брянських, Білоруських, Смоленських лісах. Вона була  нагороджена  бойовим  орденом Червоної Зірки, 8-ма  медалями. А  після  війни  присвятила  своє  життя  лісу,  на  згадку  про свою  буремну  юність.

            

Мій прадід -  Колос Костянтин Павлович - захисник  Вітчизни!

Сьогодні  багато  розповідають  про ветеранів  Великої  Вітчизняної війни, про їх  бойові  шляхи та  героїчне  минуле, і я також хочу розповісти про свого прадіда  Колоса  Костянтина  Павловича.

Службу свою він розпочав  в 1939 році. В складі окремої зенітної  батареї  звільнював від румунів місто Чернівці, брав участь у визволенні  Бессарабії. А вже з 1940 року служить  навідником  зенітної  установки 76 окремої  зенітної  дивізії в Чернівцях. Там і застала  прадіда війна. З важкими боями  дивізія почала  відступати. Попали в оточення, проривались з боєм, де отримав поранення, від якого втратив  свідомість. Так  він потрапив в полон. Прийшов до пам'яті  в Уманській  ямі, де знаходилося біля 60000 тисяч  полонених. За  13 днів, які провів там, випив тільки  декілька  склянок води. Думки  були про кінець життя. Сили  покидали… Але на його щастя, деяких  поранених німці  відпускали додому. Відпустили і Костянтина  Павловича.

А вдома-румунська  окупація. Працював на будівництві шосе в Овідіопольському  районі. Через два місяці він знову повернувся додому в Качурівку, але сидіти  і чекати кінця війни він не міг.

Тому в 1942 році дідусь проривається до своїх, проходить перепідготовку і стає бійцем 8107 повітряної  дивізії. Ця дивізія була секретною, її називали «Сталінські головорізи». В її рядах Костянтин Павлович звільняв від фашистів Румунію, Югославію (дуже важкі бої були біля озера Балатон), але після 10 днів безперервних боїв  були взяті в полон 22 німецькі дивізії. 26 березня 1945 року взяли місто  Папа (Угорщина), форсувавши два канали. Там  прадід отримав медаль «За відвагу».

В Угорщині були особливо важкі бої. Під час бою в місті Ціглет  за 30 хвилин загинуло 120 бійців, серед них  його друзі: Мунтян Леонід з села Плоского, Бондаренко з Мардарівки, Хмелюк з села Перишори та інші бойові побратими. Але в Угорщині він зустрівся зі своїм товаришем Толмачовим  Миколою, якого він власноруч поховав після бою. Микола був важко поранений, не виявляв ніяких знаків життя, тому його поховали разом з іншими загиблими. Могила була неглибока, дідусь свого товариша положив зверху, землі насипали також мало,бо треба було знову йти в наступ. А вночі пішов дощ, дув сильний вітер,який розмив землю, і від дощової води Микола прийшов до тями. Наступного його підібрали червоноармійці і доправили до шпиталю. Уявіть собі  здивування і радість дідуся, коли він побачив свого власноруч похованого друга.

 13 квітня  в бою за визволення столиці Австрії міста Відня  отримав важке поранення в голову, тому День Перемоги зустрів у шпиталі, в якому лікувався 6 місяців. Після одужання, отримавши інвалідність, дідусь повернувся додому до мирного життя. За бойові подвиги Батьківщина нагородила  дідуся орденами «Слави» 2 і 3 ступенів, орденом Великої Вітчизняної війни 1 ступеня, багатьма медалями. У 1980 році дідуся запросили до Москви в Кремль, там він з радістю зустрівся зі своїми однополчанами, відвідав  Зіркове містечко, де зустрічався з сім'єю  Гагаріна, відвідав Мавзолей, тощо.

Зараз мій прадід  вже старенький, але він частий гість в Качурівській  школі, де розповідає дітям про важкі  роки війни,  про героїчні подвиги своїх  однополчан та бойових побратимів.

 Я дуже люблю і поважаю свого прадіда  і горджусь ним.

                   А.Колос, учень Качурівської  ЗОШ

    

Котовчанки-підпільниці

967 днів та ночей знаходилося  наше місто під фашистською окупацією. 5 тисяч  котовчан  було розстріляно, але це не зламало  дух справжніх патріотів. Вже восени 1941 року  у місті та районі почали створюватись  організації опору загарбникам. Активну участь у боротьбі з ненависним ворогом  приймали і жінки.

10 жовтня 1941 року було організовано групу  Григорія Данилова, що втік з полону. Командиром  однієї  з ланок стала Нюра Ткаченко, відважна  котовчанка, яка  з перших днів війни воювала на фронті, була  поранена. Вийшовши  з оточення, дісталася  до Котовська  і влилася  в підпільну  організацію.

В  Котовську  діяли  молодіжні  підпільні організації «Чайка» та «Крила  Рад», в яких  приймали  участь  дівчата: К. Ременяк, А. Паращук, В. Бондаренко, М. Шаповалова, В. Чеботарьова, діяла професійна  розвідниця  О. Федорова.  Тося  Паращук і Віра Чоботарьова  розробили і здійснили  операцію по звільненю 10 військово-полонених з фашистського концтабору,  який знаходився  в  північній  частині  міста. Їх  озброїли, забезпечили  документами і доправили в Ободівські  ліси  до партизан. Це була не єдина операція  підпільників. На  превеликий жаль, згодом  Тося  і Віра були заарештовані  і страчені  в Тираспольській в'язниці.

Лідія  Петрівна  Перетятко  всі  роки  окупації зберігала  Червоний  прапор, який в серпні 1941 року  взяла з рук убитого  солдата-знаменосця. При  звільнені  Котовська Лідія  Петрівна   передала цю реліквію  радянським військам, за що була  нагороджена  орденом Бойового Червоного Прапора.

Наталія  Лук’янівна  Савченко (дівоче прізвище - Шклярук) в кінці  березня 1942  стала кулеметником-навідником роти, що на підступах до Сталінграда  охороняла один з військових аеродромів. Ворог рвався до берегів Волги, до Сталінграда. Дні і ночі хоробрі зенітниці  відбивали атаки фашистських  стерв’ятників, але в один із грудневих днів 1942  року солдатку Шклярук  було поранено в ногу осколком авіабомби. За мужність і героїзм  Наталію Шклярук  нагородили орденом Червоної Зірки і кількома бойовими медалями.

 

Олександр Степанович Гальчук

Гальчук  Олександр  Степанович народився і виріс у мальовничому  селі  Перішори  Долінського повіту (нині Котовський район, Мардарівська сільська рада) в сім'ї  звичайних  сільських  трударів. З 11 років почав працювати. Як і всі хлопчаки того часу  пас коней, волів, допомагав по господарству.

Коли розпочалася війна, йому  було п'ятнадцять з половиною років. Він  пережив  окупацію, а коли  в 1944 році село звільнили  радянські воїни, був призваний в ряди Червоної  Армії. Пройшовши курс молодого  бійця, він вступив в свій перший бій під  П’ятихатками, що на Дніпропетровщині. Далі  було звільнення  України, Білорусі, Польщі, Дрездену, Берліну, Чехословаччини, де і зустрів  Перемогу.

 10 травня  його частина  вже була під Прагою, де німці ще чинили шалений опір. В перерві між боями бійці  зібрались  пообідати, перекурити, а Олександр  Степанович був старшиною і  його терміново викликали до командира. Повернувшись до бійців через декілька  хвилин, він  був  шокований: на місці, де він сидів з  друзями, зяяла  страшна  вирва зі шматками  людської  плоті. В той час, коли він відійшов, пряме  влучення снаряду  не залишило жодної живої  людини. 10 травня Олександр Степанович  вважає своїм другим  днем народження.

Вже майже в кінці  травня, добиваючи залишки фашистів, він отримав важке поранення. Зустрівшись  лице в лице з ворогом, він подумав, що краще взяти в полон, ніж вбивати свого ровесника. Але німець так не думав і вистрілив першим. Після  тривалого лікування в шпиталі, Олександр  Степанович повернувся додому в рідне село  до мирного життя.

В День Перемоги Олександр  Степанович одягає  піджак з орденами Вітчизняної  війни та  Червоної Зірки та численними медалями, сідає за святковий стіл в колі своєї  родини і знову згадує поіменно всіх своїх бойових друзів, що навіки залишились на полі бою.

 

Евдокія  Борисівна  Хохоніна

Наша  землячка  Євдокія  Борисівна  Хохоніна (в дівоцтві - Кучерява)  розпочала  свій  бойовий  шлях  шофером легендарної радянської  "полуторки". Возила  на передову  боєприпаси, зброю, а назад - поранених. В  одному  з рейсів  в машину  влучила  міна…

Опам’яталася  Дуся  в госпіталі. В Ташкенті  їй  повернули  зір.  Короткотермінові  курси  санінструкторів - і знову  на  фронт.  Там, в запеклих  боях  під  Старою  Руссою,  вона  зустріла  своє  кохання - лейтенанта  Дмитра  Федоровича  Хохоніна, командира  мінометного  підрозділу. Дуся  стала  мінометницею.  Разом  з бойовими товаришами  вона  нещадно  нищила ворогів. На  грудях молодої  жінки з'явилися  ордени Слави 3 та 2 ступенів, декілька  медалей.

Разом  з чоловіком Дуся  пройшла з боями  до самого  Берліну, штурмувала рейхстаг. А  в день Перемоги  віце-консул  Копитов  документально  оформив їх  шлюб. Подружжя  Хохоніних  було викликано  на Парад  Перемоги  до Москви. Карбуючи крок, пройшли вони по Красній  площі, побували  у Кремлі. А їх міномети  зайняли почесне  місце  в історичному  музеї  Радянської  Армії в Москві. Після  війни подружжя   проживало в Одесі.

 

Віра  Омелянівна  Редько

Вірі  йшов  вісімнадцятий  рік, коли  радянські  воїни  визволили  від  німецько-фашистських  загарбників її  рідне село Станіславку. Це було  31 березня 1944 року. А  днем  пізніше  вона  у військовому  шпиталі  вже навчалася  перев'язувати  поранених,  вдень  чергувала  біля  них, виконувала найрізноманітніші  обов’язки.  На  сон  залишалось 5-6 годин, решту  часу  віддавала  пораненим.

Шпиталь  був  при  танковій  армії.  Разом  з  танкістами  проліг  бойовий  шлях  Віри  Омелянівни  через  Ясси і  Відень, Будапешт  і  Прагу. Під  час  боїв  була щаслива  зустріч  з братом Григорієм. Це  було навесні 1945  під Будапештом,  напередодні  його загибелі. Два  брати Віри  Григорій і Семен  не дожили  до Перемоги. А  Віра  Омелянівна  була  нагороджена  за свій ратний подвиг бойовими  медалями, а мирний час додала до своїх нагород медаль «За трудову доблесть», «Медаль  материнства» та орден «Материнська  слава» 3ст.  Разом з чоловіком Григорієм Микитовичем виростили  8 дітей.

 

Валентина  Феліксовна  Зелінська — Праведниця  Миру!

Валентина  Феліксовна  Зелінська  народилася  в  Приморському  краї, але  в 1935 році її сім'я  переїхала в  місто  Котовськ. До війни  встигла  закінчити  1 курс  Московського  залізничного  інституту, приїхала  на канікули  до батьків, де її і застала  війна.

15  січня  1941  року  до їх  будинку  постукав  молодий  чоловік: худий, обірваний, тремтячий від холоду. Він  попросив  притулку. Сім'я  Зелінських прийняла його - це був майбутній відомий український поет, майбутній вчитель місцевої школи Яків  Дрізо. Через деякий  час  мати  сказала  доньці: «Валю, Яша - єврей!»

Яків дійсно був  сином  єврейського  народу. Він  чесно  розповів  людям, що його  прихистили, про  свої  поневіряння,  про  втечу  з фашистського  полону, про те, що вже  декілька  разів  смерть  чатувала на нього. Вся  сім'я  була  вражена його  страшною  розповіддю, а Валентина  вирішила допомогти йому  вижити, врятувати  від  викриття  та страти. Батьки, менша  сестра  Рая підтримали  Валю в її  рішенні.

За допомогою  знайомих  Яші зробили  довідку, завдячуючи  якій  він  влаштувався  на роботу  на станції.  Але  страшна  напруга не залишала сім'ю  Зелінських: адже  у випадку  викриття  Яші, їх  би всіх розстріляли,  як покривачів  євреїв. Тому  восени 1943 року батько Валентини  Фелікс Васильович  викопав  в городі  погріб,  де Яків переховувався з жовтня 1943 року до звільнення міста  радянськими  військами. Тільки вночі  Валя  носила  йому  їжу  та воду.    Молоді  люди  палко  покохали   одне  одного.

Після  звільнення Котовська  Яків  Дрізо  поїхав до Миколаєва, відновив  свої  документи  і продовжив  воювати  проти ненависних загарбників. Вони  довго  листуватися, а після  закінчення  війни  побралися  і щасливо  прожили 58  років

За  врятування  єврея  Дрізо  Я.М.  сім'я  Зелінських: Фелікс Васильович, Марія Іванівна  та їх  дочка Валентина  отримали  звання  «Праведники  Миру»  і нагороджені  грамотою  та  срібною  медаллю.

                          / за матеріалами книги Я. Дрізо «Когда  грохотала  война…»/

 

Антоніна  Никифорівна  Стояновська

Аноніна  Никифорівна  народилася в селі  Глибочок,  потім  сім'я   переїхала  в  Котовськ, де  вона  закінчила  школу. Працювала  в політвідділі  Котовського  відділення  залізної  дороги. З початком  війни  закінчила  курси  медичних  сестер, але по профілю в бойову частину  вона не  попала. В війну  була  служба - спостерігач-зв’язківець. Ось  там  вона  і розпочала  свій  військовий шлях.

Коли частину  розформували, попала в окремий  зенітно-кулеметний  батальйон. З того  моменту і до кінця  війни  служила  санінструктором. Після  демобілізації закінчила  медінститут, отримала  спеціальність "лікар-терапевт". Працювала  в Луганську, Німеччині,  Котовській  ЦРБ.  Довгий час  викладала  терапію в Котовському  медичному  училищі.

...
ЦОГ

Екологічна акція

Молодь, для вас!
Вход
1:56 PM
Вы вошли как: Гость
Мітки
Архів
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Ми на Facebook
Copyright ЦБС © 2018
Бесплатный хостинг uCoz