Село Бурилове
Село Бурилово – одне з сіл Климентівської сільради,населення якого в основному росіяни–старообрядці. Старовіри ще за Петра 1 стали тікати з Росії, бо там їм забороняли служити в церквах по старим книгам, а крім того наказували їм голити бороди, чого віра їм не дозволяла. Таким чином на півдні тодішньої Росії постало багато слобід старовірів-розкольників. Росіяни-старообрядці були дуже заможними. Життя їхньої общини було досить закрите, вони мало контактували з іншими поселенцями: поляками, українцями, згодом молдаванами.
На сучасну територію села Бурилово вони потрапили з Вінницької області. Одним із перших поселенців на цю землю прийшов старовір Бурилов і по його прізвищу назвали село.
На той час це був дуже гарний край з безмежними лісами. В ці краї часто приїздили на заробітки – вирубувати ліс. Приїхав на підробітки і молодий хлопець з Хмельниччини - Іван Бондар. Він був православний, а закохався в місцеву красуню з Бурилово Анюту. Звичайно, і батьки дівчини, і її шестеро братів були проти кохання своєї сестри з прийшлим голодранцем. Вони заборонили Анюті навіть розмовляти з хлопцем, але той потайки шукав зустрічі з коханою. 
Одного вечора після виснажливої роботи, Іван городами пробирався до двору коханої, мріючи хоч здалеку побачити її. Але першими його помітили брати дівчини. Вони, виламавши коли з огорожі, вирішили відбити в хлопця бажання женихатись до їхньої сестри. Жорстоко, по звірячому побили вони хлопця і залишили його помирати біля джерела, з якого напували худобу. Вранці люди знайшли Івана мертвим Анюту, навіть не давши їй попрощатись з коханим, швиденько просватали за місцевого хлопця-старовіра.
А джерело, біля якого помирав Іван,з часом замутніло, ніби ввібравши в себе весь біль закоханого хлопця. Місцеві стали обходити його десятою дорогою, переповідаючи що вночі джерельце світиться дивним світлом і чути стогони вбитого. Щоб не наражатись на небезпеку, брати Анюти вирішили засипати джерело. А навесні там виріс кущ шипшини. І щороку він зацвітав буйним рожевим цвітом,ніби нагадуючи світу про своє світле кохання, а восени покривається червоними, схожими на краплі крові, ягодами, нагадуючи про звірячий злочин проти кохання. Місцеві жителі прозвали його «Іванів свербивус» (свербивус - місцева назва шипшини).
Село Домниця
Село Домниця також належить до Климентівської сільради. Є в ньому свої місцеві легенди.
Одна з них – сімейна легенда сім’ї Шептилуть. З покоління в покоління в ній розповідають про свій прихід на цю благодатну українську землю. Ще до відміни кріпосного права сім’я Астафія Сєміволкова проживала в Тамбовській губернії і належала місцевому поміщику. Пан був надзвичайно жорстокий. Побої , знущання, непосильна щоденна праця змусили сім’ю Семіволкових зважитись на відчайдушний крок – втечу на південь Росії. З території Одеської області втікачів не повертали за наказом князя Потьомкіна. Він вважав, якщо повертати втікачів, то вони знову втечуть, але вже далі до сусідніх держав і населення країни зменшиться.
Отож, Семіволкови з горем наполовину добралися до села Домниця, яку населяли українці та молдавани. Місцевий поміщик прийняв втікачів, а щоб їх не знайши ( а прибуло їх шестеро чоловік) запропонував змінити прізвище. «Були ви Семіволкови, а станете Шептилуті, тобто сім вовків».
З того часу чисто російська сім’я носить молдавське прізвище. Але імена давали дітям російські: Фекла, Прокл, Астафій, Васіліса, тощо.
Легенда про дику оливу (село Станіславка)
Село Кругляк (Станіславська сільська рада), як і навколишні села, виникло в 1907 році, коли Кам’янецьк-Подільський поземельний банк розпродував землі нестоїтського пана Юревича. Селяни з Вінницької волості переїхали освоювати нову для себе територію, мріючи зробити її своєю батьківщиною. Колишні володіння пана – густі дубові ліси, тому селяни заповзялись їх викорчовувати під пшеничні лани. Через деякий час від лісів залишились на згадку дубові гайки, росли клени, акації, а навкруг колосилися ниви. Так пролітали роки, змінився на радянську владу царський лад, потім відшуміла колективізація… Люди жили і мріяли про майбутнє.
Але в червні 1941 село, як і всю країну, накрило криваве крило війни. Тих, хто підлягав мобілізації, одразу призвали до лав Червоної Армії, а інші члени громади залишилися в окупації. Важкі то були часи: румунські посіпаки змушували працювати з ранку до ночі, за найменшу непокору били нагайками, знущалися над беззахисними людьми.
Одного ясного червневого ранку, коли перше сонячне проміння заплуталося в ось-ось готовій вибити колос пшениці, селяни побачили колону худих, змарнілих і виснажених людей. Супроводжували її німецькі воїни, які весь час покрикували: «shnel Yuden». Селяни зрозуміли, що це гонять євреїв. Звідки і куди - ніхто не знав, але страшні здогадки налякали людей. Вони поховалися і тільки безстрашні хлопчиська визирали з-за плетених тинів. Коли колона притишила свій хід, хлопчики побачили молоду, але геть сиву жінку, яка притискала до своїх грудей дитину. Сльози невтримним потічком бігли по змарнованих щоках: дитя було вже мертве… Один з німців підійшов до згорьованої матері, відібрав у неї тільце і передав його одному з хлопців, наказавши похоронити. Колона понуро побрела далі, а голос молодої матері ще довго бринів в ранковій тиші: «Поховайте його по-людськи!»
За селом було кладовище, яке було розділене на три частини: православне, католицьке і кладовище старовірів. Селяни стали думати, де поховати єврейського хлопчика, адже на жодному з цвинтарів його не можна хоронити. Врешті, вдосталь посперечавшись, вирішили закопати дитину на одному із пагорбів, що оточували село.
Пройшов деякий час, ця подія трохи пригасла в людській пам’яті, її затьмарили інші, не менш трагічні події. Але ж яке було здивування, коли біля могилки єврейської дитини побачили дивну рослину: не то деревце, не то кущ,з продовгуватим срібним листям, що тихо жебоніло під подувами легенького вітерцю. Коли ж дерево зацвітало, то все навкруги наповнювалося такими солодкими пахощами, що можна було вчамуріти. Через деякий час з’являлися мілкі плоди, похожі на сріблясті сльозинки. І сельчани вирішили, що то молода єврейська мати перетворилася на дерево з сивим, як її волосся, листям, щоб колихати свою дитину, але дитя спить вічним сном, і мати плаче над ним мілкими сріблястими сльозами-ягідками. Так люди пояснювали одне одному появу незвичного для них дерева - дикої сріблястої оливи, яка до того часу не росла в їх місцевості. І, можливо, дійсно з далекої Іордані прилетіла маленька зернинка, щоб прорости над могилою і шелестом свого сріблястого листя молитися за всіх невинно убієнних євреїв в роки другої світової війни.
Колодец отца Феодосия
Так называют липетчане колодец, находящийся рядом с храмом св. Архангела Михаила. Откуда такое название? Ответ дает легенда, которая существует и поныне. Суть ее такова:
«Богобоязненые жители Липецкого решили собраться всем миром и устроить возле церкви колодец, но возникли споры из-за места, где копать. За разрешением спора отправились к священнику балтской церкви о.Феодосию Левицкому (ныне отнесен к лику Святых). Отец Феодосий, выслушав приехавших липетчан, вышел во двор своей церкви и широким взмахом перекрестил лошадей, говоря: «Поезжайте обратно в Липецкое, распрягите одну из лошадей и пустите вокруг церкви. В том месте, где конь остановится и будет бить копытом землю, копайте колодец». Так и поступили…»
В колодце, выкопанном по благословению о.Феодосия, забил настолько мощный источник, что его и в наше время, спустя более 150 лет, невозможно выкачать даже с помощью пожарного насоса, включенного на полную мощность. Вода же имеет прекрасный вкус, обладает лечебными свойствами для людей, страдающих болезнями желудка. А если набрать ее, даже неосвященную, долгое время она стоит и не портится.
Жители села трепетно относятся к этой памятке истории и культуры, делают все, чтобы сохранить ее для будущих поколений.
Семенів дуб (село Ставки)
Навколо нашого села є два ліси. Один ближче до села, другий трохи далі – його називають "Семенів дуб". Назва цього лісу за переказами людей пов’язана з легендою.
Як розповідають старожили, на Новий рік у село Заровне, яке розташоване близько до Ставків, ходила молодь на святки посівати. Під час однієї подорожі хлопці між собою посварилися, і в лісі вбили під дубом одного із них. Вбитого юнака звали Семен. Ця подія дуже вразила селян. З того часу ліс називають "Семенів дуб".
