Історія села Любомирка

 

Цікавий краєзнавчий матеріал про виникнення рідного села залишила нам колишній сільський бібліотекар Лариса Денисенко. Пропонуємо до вашої уваги декілька уривків з її роботи:

"Тече по долині невелика, в далекому минулому судоходна, вся обросла осокою та невеличкими розложистими вербами, річка Сухий Ягорлик. По обидва боки річки, між двома пагорбами, розкинулось моє рідне село Любомирка.

Першими поселенцями в моїй місцевості в XVII столітті стали селяни Правобережної України. Були вони роботящі, закохані в землю люди та найбільше вони любили мир. Прийшли переселенці з місць, де ворожбу і ненависть розпалювали польські шляхтичі, тому вони й вирішили шукати кращу долю на землях між Південним Бугом і Дністром, що знаходились під владою Туреччини.

Переселенці оселилися біля річки Сухий Ягорлик і назвали поселення "Бірзула", походить воно від молдавського "бір" - данина (є ще версія, що "бір" - урочище, "зула" - небезпечне, страшне). Сталося це в 1776 році.

Селяни, які шукали своє щастя, не знайшли його і на новому місці. Тут вони не змогли самі розпоряджатися своєю долиною. Перші 2-3 роки селяни користувались пільгами, як новопоселенці, а потім платили панам десяту частину "всякого достатку". Крім того, як корінні жителі платили 14 видів різних податків.

Розорюючи цілинні землі, перші поселенці, вирощували на них пшеницю, ячмінь, кукурудзу, виноград. Займалися також тваринництвом.

За Ясським мирним договором (1792 році) ці землі відійшли до Росії. В міжріччя хлинули переселенці з різних губерній. Бірзула, як і інші села цього краю, почала швидко рости. Якщо в перші роки після заснування вона представляла собою населення з двома десятками глиняних хат і земляних, то в 1795 році тут уже було 102 садиби, в яких проживало 412 чоловіків.

Але незабаром село Бірзула було подароване царською милістю княгині Конталадзіній. Так, на початку XIX століття жителі села потрапили в кріпосницьку залежність, що негативно вплинуло на розвиток землеробства і тваринництва.

Не було в Бірзулі школи, населення залишалося неосвіченим. Жителі не отримували медичної допомоги. Більшість з них помирало навіть від незначних хвороб.

Не справдила надії селян і реформа 1861 року. З кожним роком процес збіднення на селі посилювався.

Але на початку 60-х років відбулась подія, яка змінила долю села. Ця подія - будівництво залізниці Одеса - Балта. В 1863 р. почали будівельні роботи. Навколо залізниці будувались хати".

"Із розповідей старожилів села Любомирки я з'ясувала, що перша школа в Бірзулі була організована приблизно в 1895 - 1896 р. Це була церковно-приходська школа.

Ось про що розповідає Марія Іванівна Гласенко (1927 року народження): «Мої батьки, Чебан Марфа Петрівна і Іван Максимович народилися в 1892р. в селі Бірзула Ананьївського уїзду Херсонської губернії. Із розповідей батьків я знаю, що вони навчались в Бірзульській церковно-приходській школі, яка була відкрита в 1908 р. Одним із перших учителів був Любченко Василій (по батькові забула), який приїхав до них в село Бірзулу з Санкт- Петербурга. Він організував в школі хор із учнів, навчивши дітей співати по нотам. Учні співали в церковному хорі. Це був кращий хор в волості. Школу відкрив поміщик граф Ромик, дім якого стояв на місці сучасної школи».

В 1908 році в приміщенні для панської прислуги в с. Бирзулі було відкрито церковно-приходську школу. В 20-х роках на її базі створено Бірзульську семирічну школу № 39, в 5 клас якої приходили випускники Любомирської початкової школи.

За роки окупації приміщення шкіл не були зруйновані, а Любомирська школа навіть працювала. Після звільнення Одеської області в 1944 році на базі Бірзульської школи було відкрито дитячий будинок, який в 1949 році був переведений на станцію Борщі. В 1965 році до Бірзульської школі перейшли початкові класи з с. Любомирки і школа перейменовану в Любомирську семирічну школу".

"За розповідями старожилів, територія нинішнього села була поділена на два окремих населених пункти: Бірзулу і Любомирку. Бірзула - та частина, що сьогодні знаходиться ближче до міста і, певно, саме вона виникла у 1776 році і належала до Ананіївського уїзду Херсонської губернії.

А село Любомирка було засновано на початку XIX століття. Назва "Любомирка" походить від прізвища польських князів Любомирських, які у ХУІІІ столітті володіли нашими землями. До 1922-1923 років воно входило до складу Нестоїтської волості Балтського повіту Подільської губернії. В 1946 році села Бірзула та Любомирка Указом Президії Верховної Ради УРСР були об'єднані в одне село Любомирка."

"Взагалі, село Любомирка має дуже глибоке історичне коріння. Якщо взяти до уваги відомості "Археологічної карти Подільської губернії", складеної в 1901 році керівником Подільського епархіального історико-статистичного комітету істориком, етнографом, археологом, протоієреєм Ю. Й. Сіцінським, то на території сучасного села, у верхов'ях ріки Ягорлик, існували 2 старовиннх кургани, можливо, трипільської культури"

"На території села Любомирка існували декілька храмів та церков, які зникли, а відомості про них залишилися у довіднику М. І. Жарких "Храми Поділля" (Київ, 2007). Одна з них - церква св.Олександра Невського (заснована в 1855 р.). Кам’яна хрещата одноверха. Ремонт 1875 р. Ікона божої матері грецького письма 1774 р.

Друга - церква св.Онуфрія (заснована в 1785 р.). Перетворена з уніатської на православну в 1794 р. Церква дерев’яна на кам’яному фундаменті; згоріла в 1821 р.

Ще одна - церква Усікновення глави Іоана Предтечі (заснована в 1846 р.).Збудована на цвинтарі в 1846 р." 

На сільському кладовищі є старовинний хрест. Напис на хресті ІС ХС 1868 г. "Крест сей сооружен Бырзуловскимь обществомь для памяти. Выбил литеры (Дорофей? )

 

 

 

 

ІСТОРІЯ СЕЛА ЛЮБОМИРКА

 Олена Звеліндовська, директорка Подільського міського краєзнавчого музею, членкиня громадської організації «Краєвєд», м.Одеса.

Історія села Любомирка  дуже багата, адже це давнє поселення відоме ще з панування на цих землях Річі Посполитої та Османської імперії. Це зараз територія Любомирки одне село та охоплює правий і лівий береги Ягорлика, а впродовж майже двох століть це були різні поселення – Любомирка на правому березі, Бірзула – на лівому березі Ягорлика.  У свій час ці два села спочатку знаходились в різних державах. Любомирка відносилася до Брацлавського воєводства Річі Посполитої, а потім до Подільській губернії Російської імперії, а Бірзула – до Османської імперії (Кримське ханство, земля Єдисан), а пізніше до Херсонської губернії.

Двня Бірзула в різних джерелах згадується під назвами Бурса, Бурзул, Бирза, Бірзулово… В 60-х роках 19 століття через наш край проклали залізницю і довго не думаючи назвали нову станцію Бірзулою, від найближчого села. Ось так з’явилася ще одна Бірзула – наше місто Подільськ, яке в 1935 перейменували в Котовськ.

Мало хто знає, але в 1921 році, в перші роки радянської влади в новоствореній Одеській губернії зовсім недовгий час існувала Любомирська волость. В сімейному архіві Сербіна В.О. (м. Подільськ) збереглося фото його прабабусі - мешканки с.Глибочок Любомирської волості Мотрони Захман. На зворотній стороні цього фото збереглася сургучева печатка з написом «Печать Любомирского волостного правления Балт. У.».

А в 1946 році і  Бірзула втрачає свою назву, так як вони з Любомиркою об’єдналися в одне село.  Георгій Дмитрович  Гуцол, мешканець села Любомирка, людина, яка захоплювалася історією і зберігла її для нас, з сумом зауважує, що немає тепер на карті України такої  цікавої і унікальної назви  - пішла Бірзула у небуття… Але і сьогодні мешканці Любомирки говорять: «Куди йдеш? Йду на Бірзулу».

Про те, що територія сучасної Любомирки складалася з двох сіл,  говорить і наявність в них, до знищення радянською владою,  двох церков і святкування в різні дні храмових свят. В Любомирці – церква Св.Олександра Невського, храмове свято 11 вересня, в день перенесення святих мощей Олександра Невського, в Бірзулі – Іоано-Богословська церква, храмове свято на Івана Богослова - 9 жовтня.

Георгій Дмитрович з біллю в серці згадує як десь в 60-х комуністи зносили старовинну Іоано-Богословську церкву, яка в історичних джерелах згадується ще з 1794 року, а зараз на тому місці біля дороги стоїть дерев’яний хрест, як нагадування про історичну пам’ятку. Трохи далі можна побачити залишки кам’яного фундаменту церкви. Наразі  відбудовується церква Олександра Невського на правобережній стороні Любомирки.

Ще одна цікавинка, яку показав нам Георгій Дмитрович – це старовинний кам’яний хрест на «бірзульському» кладовищі з цікавим написом «1868 г. Крестъ сей сооруженъ Бирзуловскимъ обществомъ для памяти. Выбил литеры (Дорофей)».  Ймовірніше за все, це був поклонний хрест при вході на кладовище.

Побували ми і на любомирському кладовищі, на правій стороні Ягорлика. За розповідями старожилів тут похована «графиня» Скавронська, її могила датується 1834 -1897 роками. Тут же побачили могили Блажевського Євгена двічі Героя Соцпраці, Кобилецького Василя, що загинув в Афгані...

Гарна, мальовнича Любомирка розкидається пагорбами і долиною, тут є своя неповторна краса.  А ще більшою красою села є його люди…Такі, як сім’я Гуцолів. Уявіть собі, Георгій Дмитрович за останні декілька років посадив більше 300 дерев різних порід. А ще разом з дружиною Юлією Іванівною та іншими односельцями своїми руками і коштами побудували з нуля будинок для однієї малозабезпеченої сім'ї. В 2020 році, зі своєї ініціативи і своїми силами побудував надійні сходи, які ведуть на кладовище. Ними користуються всі, хто сюди приходить. Старі земляні сходи в негоду часто розмивалися. Георгій Дмитрович, будучи палким любителем історії, вирішив на сходах зробити для нащадків пам'ятну табличку зі своїми ініціалами і роком будівництва сходів - ГГД – 2020.

Георгій Дмитрович каже: «Хочеться щоб залишився якийсь слід на землі про нас. Пам'ять про предків, традиції, культура - це все повинно зберегтися для наших майбутніх поколінь».

https://www.facebook.com/groups/268734650830543/posts/1637651317272196