Пам'ять втрачених сіл
Село Падрецеве
Свою історію має кожне село, місто – кожен топче свою дорогу. В Подільському районі багато сіл прокладали собі такі дороги, але не всі вони дотяглися до сьогодення, бо не всі села знайшли в собі силу прийти у день сьогоднішній, і на це були найрізноманітніші причини. Зникли і канули в минуле біля села Станіславки такі села: Косарове, Мале Бурилове, Кругляк. Якби ці села не потрапили до числа неперспективних, то вони б і досі існували.
Кілька десятків років тому ще одним квітучим, багатолюдним, господарським населеним пунктом біля Станіславки було ще одне село – Падрецеве, яке сьогодні майже зникло з карти району.
За географічним положенням село Падрецеве (рос. Падрецево) відноситься до Подільського району Одеської області України і знаходиться на північній периферії села Старої Кульни. Як адміністративний центр зареєстровано в 1907 році. Населення по перепису 2001 року становило 34 чоловіка. Координати: 47°43′01″ с. ш. 29°18′17″ в. д. Займає площу 0,2 км. Станом на 2020 рік вважається зникаючим, так як на даний час там мешкає лише одна родина.
Свою історію село веде з кінця 19 століття. В 1893 році в село приїхали перші поселенці із Західної України – родина Чупрунів. Вони збудували перші три хати, і це невеличке поселення люди називали Чупрунівка. Через два роки приїхав до лісу заможний селянин Когут Григорій з родиною, а також родини: Божовських, Гілевичів, Саражинських, Шумейків, Гідлярчуків, а згодом і родина Мазурів. Родина Вовчука Якова Парфентійовича приїхала із Китайгорода Вінницької області, купили клаптик землі за 700 рублів.
Жителі ближнього молдавського села Старої Кульни називали цю місцевість Падурец («падуря» - молдавською мовою означає «ліс»). Звідси і походить назва села Падрецеве.
Селяни вирубували дерева, корчували коріння, розорювали землі, засівали ниви, будували перші плетені хатини, використовуючи місцевий будівничий матеріал: глину, пісок, очерет, дерева та солому. Стіни були каркасно-стовповими. Ставили їх без підмурку (фундаменту). Стовпи вбивали в землю по периметру майбутнього житла. До них із допомогою зарубок прикріплювали горизонтальні жердини, що ставали основою для плетіння. Плели стіну з гнучкого хмизу, а потім закидали глиною чи землею. Далі стіни «гладили» глиною з піском та половою. Крили дах очеретом чи соломою.
Паралельно із будуванням хат переселенці копали криниці, адже недаремно у народі кажуть: « Де вода – там і життя». Перші криниці були викладені камінням, за яким селяни їздили кіньми і волами на Молдавію, та дерев’яними колодами у зруб, з «журавлями» та коловоротами. Біля них садили калину чи вербу (вважається, що саме ці дерева сприяють очищенню води). Той, хто копав криниці, мав бути чуйною, порядною людиною, адже викопавши криницю, він залишав про себе пам'ять на багато-багато літ. До наших днів збереглися перші криниці в селі – чисте джерело пам’яті про наших предків. Цей оберіг об’єднує різні покоління, адже, криниці викопували діди і батьки, а пили з них воду їхні діти і онуки.
На долю падрецан випало багато випробувань - це революція, колективізація, голодомор 1932-1933 років, Друга Світова війна, голодомор 1946-1947 років, перебудова, аварія на Чорнобильській АЕС.
Важко приходилось першим поселенцям, адже в той час займалися здебільшого лише землеробством, а для того, щоб засіяти ниву, потрібно було непосильним трудом викорчовувати коріння дерев. Не один рік добували коріння, яке спасало селян у холодні зимові пори. В селі панів не було, але існували заможні селяни, які мали пару волів та кілька коней. До колективізації у селян були здебільшого коні, якими вони обробляли землю, а корова на той час була лише одна на село - у Мазурів Терентія та Горпини. В центрі села стояла кузня, в якій виготовляли сокири, коси, серпи, сани, підкови. Відомим ковалем був Гуменюк Омелян. Селяни працювали на землі, займались збиральництвом, мисливством, рідко вівчарством. Обробляли вовну та волокно із конопель, ткали полотно, вимочували в лузі для відбілювання та шили спідниці, сорочки, штани. В селі у довоєнний час було два ткацьких верстати, на яких Божовська Фіврона та Шумейко Варвара ткали людям на замовлення полотно. Із вовняних ниток жінки в’язали панчохи, спідниці та хустки. Також у довоєнний час Гідлярчук Акулина та Чупрун Йосип шили постоли із шкіри на замовлення людям та для своєї родини, а у кого не було можливості придбати шкіряне взуття, його в’язали із грубого волокна конопель.
У часи колективізації люди вимушені були здавати у колгосп те, що нажили непосильним трудом. Тих, хто був проти колективізації, забрали навічно: Вовчука Семена, Божовського та інших.
В Падрецеві було створено перший колгосп «Жовтень».
Трагедія голоду 1932-1933 років не обійшла стороною жодного будинку в Падрецеві. Очевидцем тих подій була мешканка села Мазур (Савчук) Дарія Григорівна 1911 року народження, розповідь якої наведена нижче:
«Народилася в селі Станіславці. Голод застав її сім’ю в селі Падрецеве, куди вийшла заміж. В той час село відносилося до Новокульнянської сільської ради. Головою колгоспу, який тільки організувався, був Кобець Олександр. Він був людиною чесною і порядною. Старостою села в ті страшні роки був Машталяр Іван. Падрецани поважали його, хоча йому приходилося шукати зерно в кожному дворі за допомогою зловісної залізної палиці. Дарія Григорівна згадує, що він ризикуючи своїм життям, попереджав односельців про чергові вилучення зерна. І це в деякій мірі спасало людей від голодної смерті. Хоча в селі люди помирали. Це були ті, в кого були великі сім'ї, або ті, які були дуже бідні. Про ті роки згадує як про щось страшне та смутне, коли люди виживали хто як міг.
В 1932 році в неї народилася донька, потрібно було думати не тільки про себе, а ще й про немовля. Розповідає цікавий факт. В колгоспі, щоб підтримувати членів колгоспу (і тільки), видавали по черпаку чогось подібного до каші на трудодень. Та чоловікова сестра приносила з колгоспу цю кашу і ховала її до скрині під замок. Хоча була рідною, але старалась вижити сама, навіть не зважала на немовля в хаті.
Сім'я пережила голод. Ризикуючи всім і власним життям, чоловік закопав у хліві бочку із зерном кукурудзи. Через щілинку діставали по пригорщі зерна, перетирали його і варили юшку, чим і спасались. Згадує, як носила сусідці трохи тої юшки, але ще й боялася це робити, щоб хтось не помітив і не повідомив про приховування зерна. Так от прийшла одного разу до сусідки тітки Марії Олійниченко, а вона сидить безсила на долівці із роздутим животом. «Тітко Маріє, ви їсти хочете?». У тої на худому, висохлому, темному обличчі потекли сльози. На вечір тітка Марія померла. Померлі були і в сім'ях Божовських, Якубовських, Рогалів, Матвійчуків.
В селі практично вигорнули все! І зерно, і домашнє начиння, і навіть те, що було приховане на чорний день. Люди, щоб якось пережити зиму, закопували «баньочки» з зерном ( глечики з вузькими шийками ) на кладовищі в могилах. Ходили вночі, брали потрохи і їли. Якщо хтось із сусідів помічав схованки, то просто крали.
Особливо важко було пережити зиму і весну 1933 року. Люди їли все: собак, котів, мишей, коріння, кору дерев. Сусід Іван Гілевич ходив за село, де закопували здохлих колгоспних коней. Відкопував їх, промивав м'ясо і їли...
Село неначе вимирало. На одних із сільських зборів, де були представники з міста, один із односельців почав говорити з зали клубу: « Що ж ви забираєте зерно, люди помирають ». «Хто це такий сміливий, покажись». Він відповів: «Який ззаду, такий і попереду...». За ці сміливі слова цього чоловіка забрали. Це був Матвійчук Михайло. Його дружина, Юлія Матвійчук, після тих злощасних зборів так і не бачила. Говорили, що його розстріляли в лісі за селом».
Серед владних осіб в колгоспі були люди різні: порядні і ті, хто втрачав совість. Згадує, як Семко, ім'я не пам'ятає, на полі бив людей по голові залізною палицею, та ще так, поки не побачив крові. Одного разу вдарив Ксенію Олійниченко так, що вухами пішла кров. За перевищення своїх повноважень його засудили до семи років в'язниці...».
З ростом господарства села зростала і його культура. В селі було обладнано клуб, магазин, ясла-сад та початкову школу (філіал від Новокульнянської початкової школи), вчителем та завідуючим якої був Зубицький. А у 1938 році після закінчення Балтського педагогічного училища вчителем початкових класів був призначений Богатий Сава Захарович, який у 1941 році знаходився на службі в Івано-Франківську. В той час до нього їздила навідатись його дружина Богата Ганна з донькою, яку він побачив вперше після її народження. Втративши на війні ногу, Сава Захарович повернувся в рідне село.
У 1946 році в Падрецеві було збудовано нову школу і Саву Захаровича було переведено завідуючим та вчителем початкових класів, де до 1974 року (у цьому році школу було закрито) він працював в падрецівській школі. Дружина Сави Захаровича, Богата Ганна Терентіївна, працювала техпрацівником з 1947 по 1974 рік. Також його донька, Урсатій Валентина Савівна, після закінчення Балтського педучилища теж до заміжжя три роки працювала вчителем початкових класів в Падрецеві. Пізніше те ж Балтське педучилище закінчили і дві його онуки. Подружжя Богатих багаторазово було відзначено (нагороджено) нагородами.
Мирне життя 1941 року було перерване війною, яка стала великим випробуванням для падрецан. Майже всі чоловіки пішли захищати Вітчизну.
Із спогадів Кабака Максима Герасимовича про роки війни в селі Станіславці.
« 22 червня 1941 року почалась війна. Через тиждень стало відомо про наближення боїв до села. У колгоспі почали евакуювати трактори, худобину. З отарою овець відправили на схід брата Альошу. 7 липня через Станіславку пройшли останні відступаючі червоноармійці. Один з них, напевно, політрук, оскільки на рукаві у нього була зірка, зайшов до сусідки - бабки Передерчихи, побув там деякий час, а потім на коні поскакав через кукурудзу у бік села Падрецеве. Це було уранці, а вже вдень до села увійшли румунські війська. Майже усі румунські солдати були взуті в шкіряні личаки, поранені і, напевно, старші за званням їхали в критих возах, а рядові йшли пішки. Артилерію тягнули воли - по дві пари на гармату.
Як проходило життя під час окупації? В Падрецеві, так як і в Станіславці, румуни примушували людей обробляти землю: сіяти пшеницю, соняшник, кукурудзу, вирощувати овочі. Працювали колективом, як в колгоспі. Велику частину зібраного урожаю румуни вивозили, але і людям дещо залишали, в усякому разі, під час окупації ніхто від голоду не помер. Крім того, що давали за роботу, ще і крали з "колгоспних" полів. Зерно мололи удома, в кожній хаті були свої жорна. Тримали худобу - корів, свиней, вівців. Окупаційною владою уся худоба була узята на облік, і її заборонялося забивати без дозволу».
Про роки окупації в Падрецеві також пригадує Цуркан Галина: «Батько пішов на війну. В родині залишилась мати, Гідлярчук Акулина - Дмитра прабабуся, із нами - шістьма дітьми. Румуни в Падрецеві не жили, а з’являлися лише «набігами», селом керував староста. Наша родина була велика і виживала завдяки коню, яким обробляли землю та заробляли на їжу. Одного разу із Станіславки приїхали румуни, і один із них, помітивши коня, почав його виводити, щоб забрати. Мати почала сильно плакати та благати, щоб не забирали останню надію на виживання. І в цей час із хати повибігали діти. Румун, помітивши, як нас багато, не став наздоганяти коня, який вирвався та почав тікати від окупантів.»
Багато падрецан смертю хоробрих полягли на полі бою у роки війни, а ті, хто повернувся після перемоги, почали працювати на колгоспних полях та фермі.
У післявоєнні роки головою колгоспу в Падрецеві був Мазник Павло Іванович. В селі була конюшня та вівцеферма, завідуючим якої був Гідлярчук Пилип Феодосійович, а бригадир польової бригади був Пашора Филимон, ланковою польової бригади була Вовчук Галина Степанівна. В той час було 4 ланки та більше 40-ка працівниць.
Село швидко розвивалося. У 1952 році колгоспи села Станіславки: «Перемога», «Сталіна», «Ворошилова» та падрецівський колгосп «Жовтень» були об’єднані в один колгосп «1 Травня». Господарство очолив фронтовик, комуніст, Ковальчук Касін Оверкович – кавалер ордена Леніна.
Життя селян в селі стало набагато кращим. У 1959 році колгоспи сіл Станіславки (до його складу входив колгосп с. Падрецеве), Нестоїти, Старої Кульни, Нової Кульни та Климентева об’єднались в одне велике господарство «Дружба народів». Рішенням загальних зборів головою був обраний Ковальчук Касін Оверкович. Господарство довго не існувало, тому що керувати ним було надто важко, і вже через рік колгосп розпався.
З нагоди 40-річчя революції колгосп у селі Станіславка дістав назву імені 40-річчя Жовтня, ним уміло керувало правління колгоспу на чолі з досвідченими спеціалістами сільського господарства агрономами Красовським Сергієм, Книшем Іваном, Цибулько Анатолієм, зоотехніком Климчиком Анатолієм, економістом Ковальчуком Олександром.
В 60-х роках колгоспники села Падрецеве та села Нестоїти на пагорбах висаджували дубовий та черешневий ліс, а також у 1961 році село було електрифіковано. В цей час прокладали електричну лінію з с. Олексіївки в С. Станіславку через село Падрецеве.
У 70-х роках колгосп очолив Красовський Сергій Пилипович. Про ріст економіки свідчать такі дані: було збудовано 12 корівників, 6 свинарників, 6 зерноскладів, 5конюшень, 2 тракторні майстерні, гараж, хімсклад, олійня, млин, контора колгоспу. З них в Падрецеві: птахоферма, Будинок культури, конюшня, магазин. У 1970 році завідуючим магазином був призначений дідусь Дмитра – Копіца Анатолій Валентинович, який пропрацював в магазині лише рік.
У 1975 році села Станіславка та Стара Кульна об’єднались в один колгосп «50-річчя Великого Жовтня», який проіснував 10 років. У 80-х роках очолив колгосп Маєвський Володимир Дмитрович. Із будівництвом птахоферми падрецани отримали хорошу роботу недалеко від своїх осель. Першим завідуючим птахофермою був Мазур Іван, а у 1980 році була призначена на посаду зав. ПТФ Копіца Валентина Пилипівна. На птахофермі вирощували качок та здебільшого курей.
Паралельно із будуванням колгоспних споруд падрецани починали будівництво нових житлових будинків. Будували їх із лампачів, які «тягали» за допомогою форм. Заміс із глини та соломи, або із землі та соломи місили ногами або кіньми, заливали ними форми, а коли лампач висихав, то з нього будували стіни. Крили такі хати черепицею та шифером. Стіни мастили глиною із половою. Білили всередині стіни білим вапном, а знадвору вапном із синькою.
Також будували саманні хати (у «вальці»). Поміж двома рядами жердин, що складали основу стін хати, щільно витрамбовували вальці (суміш глини і землі). Коли верхній шар підсихав, то жердини перекладалися на верх і знову закидали між ними вальці.
Такі хати називали «фінськими». Чому «фінські»? Тому що всі складові, які потрібні були для побудови хати, продавалось у зборі: вікна, двері, крокви, шифер, скло.
Мабуть, не було в той час на селі такої родини, де б не будували хату. Щонеділі відбувалися «клаки» - толоки. Люди йшли на поміч сусідам, родичам, але поміч потрібно було відробити.
Всього на кінець 60-х років в селі було збудовано більше 70-ти будинків.
Жили падрецани так, як заповідали батьки й діди, – працювали на своїй землі і цим звеличували себе і славу нашого краю. Багато з них були нагороджені орденами та медалями за доблесний труд. Портрет Мазура Івана Терентійовича, бригадира городньої бригади, висів на сільськогосподарській виставці в Москві. Пишну Варвару Семенівну було нагороджено шістьма трудовими нагородами. З них - медаллю за доблесний труд.
На жаль, щасливе трудове життя падрецан тривало не довго. Було закрито у 80-х роках Будинок культури, наприкінці 90-х – магазин, а згодом закрили птахоферму, і більшість мешканців села залишились без роботи.
В 1986 році сталась іще одна велика трагедія – аварія на Чорнобильській атомній електростанції, яка стала найбільшою екологічною катастрофою ХХ століття. В числі ліквідаторів аварії на ЧАЕС був і падрецан – Гілевич Леонід Філімонович.
У 2000 році колгосп було реорганізовано в КСП «Станіславське», головою КСП було обрано Данилевича Петра Володимировича. Єдиною роботою для падрецан залишилась городня бригада (див. ф.35). Дорога до села була розбита, і часто люди долали пішки 5 кілометрів шляху до ближнього магазину чи лікарні (лікарні в селі за ввесь час існування села не було). З часом було закрито і городню бригаду, і останній заробіток падрецан було втрачено. Падрецани почали виїжджати із села до сіл: Станіславки, Нестоїти, Старої Кульни. У 2000 році в селі залишилось лише 20 родин, та і ті поступово залишали село.
Ось такими сумними словами можна було б і закінчити історію села Падрецеве, але, на диво, є іще про що розповісти… Залишилась в Падрецеві одна маленька «надія» на відродження села, одне - єдине родинне вогнище – це подружжя Ілларіонових: Євгеній, Галина та дві їх маленькі донечки.
Батьки Галини, Гудаль Микола Аврамович та Гудаль Надія Антонівна, приїхали до Падрецевого в 1974 році із Старої Кульни. У цьому мальовничому селі купили хатину, де і народилась в 1975 році єдина донька, тут вона росла на втіху батькам, звідси пішла до першого класу Старокульнянської школи, а закінчивши її, вступила до Котовського медичного училища. Після закінчення училища декілька років працювала в Котовській (Подільській) центральній лікарні медсестрою, але серце сумувало за рідною домівкою. Вийшовши заміж, повернулася із чоловіком у рідне «гніздо».
У важкі часи, коли падрецани, втративши останню надію на краще життя в Падрецеві, виїжджали до сіл Станіславки та Нестоїти – родина Гудалів переїхала до Старої Кульни, залишивши молоде подружжя одне-єдине серед лісу та розвалин. Довго приймала рішення на переїзд і родина Ілларіонових. Важко було для Галини покинути батьківський дім та могили двох своїх немовлят. Уже було почали підшукувати собі будинок в Станіславці, як сталося диво…
У 2008 році невідомо від кого і невідомо звідки приїхала бригада автомагістральців і почала прокладати асфальтовану дорогу від села Станіславки до Падрецевого. На запитання, що за дорога, бригадир жартівливо промовляв: »Дорога в нікуди»… Так і залишилось загадкою будівництво дороги Станіславка-Падрецеве, але ця дорога стала для родини Ілларіонових надією на майбутнє.
У важкі часи, коли роботи для подружжя не було, вони, навчені з дитинства до важкої праці, знайшли вихід. Почали працювати на своїй землі, як працювали падрецани, розвели велику рогату худобу. З часом Галину запросили працювати фельдшером в Станіславській амбулаторії, а Євгена трактористом в ПП «Колос».
Кожен день долають 5 кілометрів шляху до роботи Галина та Євген, а коли прийшов час старшій доньці іти до першого класу, то керівництво Станіславської ЗОШ І-ІІІ ступенів виділило шкільний автобус для підвозу із школи маленької Анастасії, яка завдячує школі своїми гарними оцінками і зразковою поведінкою. На запитання, чи залишиться родина в Падрецеві, Галина затрудняється відповісти.
Розповідаючи про село, неможливо не розповісти про звичаї та обряди його мешканців. Приїхавши із Вінниччини, Хмельниччини, перші переселенці привезли із собою не лише майно, родини, побут, а і свята, традиції, звичаї та обряди. З часом вони трішки змінювались під впливом молдавського сусіднього поселення. Адже падрецівські хлопці брали за дружин молдованок, а дівчата виходили заміж за Кульнянських хлопців і в зв’язку з цим, деякі молдавські обряди та звичаї почали використовувати і в Падрецеві.
Усім селом в Падрецеві виконували обряд поминання ненароджених або померлих нехрещених дітей – «Калачики». Ще здавна в українців існувало повір’я, що діти, які померли без хрещення, оберталися в мавок, супутниць русалок. Злі духи мучать цих немовлят, і тільки на Зелені Свята вони вільні від тих тортур. До семи років душі немовлят літають у повітрі й жалібно просять, щоб їх охрестили…
Невідомо з чим пов'язаний у Падрецеві обряд поминання ненароджених дітей або померлих нехрещених – «Калачики». Можливо, із міфами, а скоріш за все з тим, що у післявоєнні роки, під час голодомору померло дуже багато немовлят, а пізніше з розвитком медицини жінки в селі багато робили абортів.
Отже влітку, в перший понеділок після Трійці жінки пекли в селі маленькі калачики, млинці, паляниці і усім селом збиралися на галявині біля центральної криниці на селі. Діти сплітали вінки із квітів, а жінки роздавали їм калачики, солодощі, накривали «земляний» стіл і поминали ненароджених (померлих при абортах), або померлих нехрещених дітей. У такий спосіб жінки просили прощення у своїх ненароджених та нехрещених дітей.
Широко відзначалося в селі і храмове свято. В зв’язку з тим, що в Падрецеві своєї церкви не було, то храмове свято для падрецан було здебільше святом свого села. Його відзначали 21 вересня на свято Різдва Пресвятої Богородиці, або, як кажуть у народі, «Друга Пречиста».
Готувалися падрецани до храмового свята заздалегідь. Прибирали оселі, готували святкові страви. Кожна родина чекала в гості родичів, кумів, приятелів. Цікавим було те, що на це свято гостей заздалегідь не запрошували. Усі, хто шанував якусь падрецівську родину і мав бажання навідатись, приїздили до села. Кожна родина з радістю запрошувала гостей до святкового столу. У цей святковий день усе село дзвеніло веселим, мелодійним співом, адже співати падрецани любили і вміли. З піснею лягали спати, з піснею прокидались, з нею працювали і з нею святкували.
Храмове свято відзначали в Падрецеві завжди, яке було не тільки відпочинком, воно згуртовувало людей, не дозволяло їм відриватися від традицій предків.
Усім селом відмічали падрецани і весілля, і похорони. Невідомо хто в селі одружився першим і першим помер, але відомо, що останнє весілля в Падрецеві відбулося у 2002 році у родині Чебана Івана та Тетяни, які одружували молодшого сина Ігоря, а остання падрецівська людина, яку винесли із села, була моя бабуся – Валентина Копіца, 1949 року народження.
Село майже зникло, люди переїхали, але залишилось на цій землі одне пам’ятне місце, яке раз на рік збирає колишніх падрецанів разом. І це місце - Падрецівське кладовище, куди на проводи приїздять люди з усіх куточків України та Молдови. Проводи – це звичай поминати померлих на їхніх могилах у наступний четвер після Великодня. На цвинтар сходиться усе колишнє село, на столах біля могил розкладають їжу, а на могилах - свічки, квіти, калачі, посуд, со
лодощі та деякі інші речі. Станіславський священик Георгій Іванович Богданюк править панахиду, а потім люди роздають знайомим та близьким солодощі, посуд та речі із могил, щоб вони пом’янули їх померлих родичів. Після чого обідають, поминають.
Але є в центрі кладовища багато старих могил, на яких, на жаль, не збереглося хрестів, ні написів, ні дат, а лише маленькі горбики вкриті вічно зеленим барвінком. Там могили перших поселенців. Ніхто не знає і ніколи не дізнається їх імен. І марно вони виглядають щороку і не один рік підряд своїх близьких. На жаль, зрідка є і відомі могили, з яких душі померлих марно чекають близьких. Вони заростають бур’янами забуття та глухою кропивою байдужих.
Падрецани свято шанують кладовище. Напередодні провід приїжджають, вирубують гілля, прибирають могили, садять квіти. У 2010 році сини покійної Кашульської усипали дорогу до кладовища. Велика їм вдячність від усіх родичів, які навідуються до могил своїх предків. Усе починається з поваги до тієї святої могили – поваги до свого роду, до своєї землі, до свого народу. Повага до його пам’яті, до його минулого, до його історії.
Життя швидкоплинне. Його не спинити ні на хвилинку. Але пам'ять і совість – суддя для кожної людини, збереже все найдорожче, найчарівніше для людської душі. І обов’язково знайдеться у ній місце для маленького села Падрецеве, того куточка рідного краю, де народилися наші предки, який згадуєш з великою любов’ю і душевним трепетом.
За матеріалами дослідницького проєкту учнів Станіславського НВК І-ІІ ступенів Копіци Дмитра та Созанського Віктора (керівник Ольга Копіца)
