Пам'ять втрачених сіл

 

Село Плоске

Кожне село, як і люди, має свій день народження, свої доборі справи, свої неповторні риси, свою історію, свій вік. Так і село Плоске, яке входило до складу Мардарівської сільської ради і якого вже немає сьогодні на мапі України.

Початок заснування села Плоске датується приблизно 1870-1875 роками. Перші поселенці - це біглі каторжники з Молдови-Бессарабії, Одеси, Хаджибея. Поселялися здебільшого подалі від доріг і залізниці, тому саме село розкидалося по обох боках долини, а посередині долини протікала річечка Журка.

Село, як і вся країна, пройшло через усі жахи Першої Світової війни. В січні 1914 року Плоске скуповують німецькі війська Кайзера. В 1919 році на село нападають білогвардійські денікінські війська, але в лютому 1920 року червона армія визволяє село і встановлюється радянська влада.

Подальшу історію села можна добре прослідити у долях його окремих мешканців. Один з них – Григорій Дунський. За його спогадами «гармошка у діда була від двох путіловських робітників, які приїхали організовувати колгосп». Тобто до цієї місцевості посилалися організовувати перші колгоспи путіловські робітники. Водночас будувалися клуби, школа, крамниця. В 1929 році реорганізовуються два колгоспи в село Плоске. Один з них колгосп «Політвідділ».

7 серпня 1941 року село Плоске окуповують німецько-фашистські війська, згодом окупація змінюється на румунську. «Тільки в наше маленьке й тихе Плоске не повернулися з фронту 98 батьків, братів, синів. Поліщуки, Савенко, Саввові... Поруч з батьковим ім’ям - синове, поруч з братовим - братове...», - розповідає Григорій Дунський.

Сам Григорій Полікарпович йде на війну дев'ятнадцятирічним юнаком. Проходить боями Ржев, Вязьму, Ворошиловград, Кременчук, Запоріжжя, Одесу, Бухарест і закінчує війну на далекому сході. Орденами Великої Вітчизняної війни 1 і 2 ступенів, два ордени Червоної зірки, орден Олександра Невського - так відзначила Батьківщина воїна Григорія Полікарповича Дунського.

Від батьківського порогу до самого лігва фашизму стелився солдатський шлях для молодших братів Івана та Євгена Дунських. Від першого дня війни до останнього пострілу у травні сорок п'ятого року йшов у лавах радянської армії сивочолий український хлібороб Полікарп Мефодійович - батько Григорія та Євгена Євгеній Полікарпович Дунський.

Зі спогадів Євгена Полікарповича: «Я народився за 15 років до початку війни. У нашій родині мали виростати музиканти або співаки. Скільки пам'ятаю себе - і хата наша, і садок, і дерево з лелечим гніздом (у Плоскому в мої дитячі роки була сила силенна тих лелечих сімей), і голуби, за якими батько доглядав не менше, ніж за коровою та вівцями, усе було сповите музикою та піснями. Співали у нас всі. Батько з матір’ю прийдуть з роботи, попорають худобу, нас малих, залагодять і повсідавшись на призьбі або на обчухраній липі з вивернутим бурею коренем, виспівують, поки найменший з нас не засне на материних колінах. Яких тільки пісень не наслухалися ми в дитинстві! Григорій серед братів був особливо голосистим. Коли йшли вулицею від клубу, то його голос серед десятка парубоцьких голосів можна було вирізнити. Голосно співати не любив, не криком брав, а якоюсь дивовижною вродженою красою і задумливістю.

Пам'ятаю, коли він співав про зрадливу наречену чумака, яка не діждавшись свого коханого, вийшла заміж за багатого підпанка, у нас, меншеньких, аж сльози на очі навертались. А що вже про дівчат, то й говорити зайве, не встигали очі витирати кінцями мереживних хустинок. Іван, хоч теж голос мав добрий, але співав лише про калину. Він про неї зо два десятки пісень знав. І сумних, і жартівливих, ну, а вже ми з Аркадієм аби лиш до гурту взяли, хоч до самісінького ранку будемо виводити за старшими. Особливо ж коли батько про Будьонного починав або про козаків. Ще був у нас домашній оркестр. Керував ним наш дід, по батьковій лінії, сивовусий, дуже подібній намальованого Максима Кривоноса - дідусь Семен.

Повсідаємося під яблунею - дід з балалайкою в руках, батько з гармошкою, Григорій з мандоліною , Іван з саморобною скрипочкою, а я з бубном, та як ушкваримо «Коробейников» або «Свеїний місяць», то мало не все село збереться під хатою. У Григорія вже і пухирі полопаються на пальцях від тих струн, вже й плече зводить, а сусіди знай, нове щось замовляють.

«Вдарте, хлопці, краков'як. Чи може, не вмієте?, - підступається ближче дядько Поліщук. Граємо. «А «Розпрягайте, хлопці, коней» вмієте?» - примружує око Мирон Бубін. «Яблучко», «Карапет, «На сопках Маньчжурії», «Полька на два боки» - чого тільки не було в нашому репертуарі! Але до того урочистого моменту, коли дід Семен оголошував «самолічно»: «А тепер, люди добрі, на щасливу дорогу. А ну, синочки, три-чотири, і...». Для нас це був сигнал, шо треба грати «Марш запоріжців».

Може, й справді вийшли б із нашого роду музиканти або співаки, аби не заграла нам усім п'ятьом свого маршу війна. І якби не заспівали над нашою хатою, над усім рідним краєм жорстокі кулі. Спочатку Григорій виїхав на фронт з Воронезького військового училища і потрапив під мінометний вогонь уже на 5 день боїв. Потім батько - його мобілізували тоді, як загуркотіли гармати під Мардарівкою. А згодом і ми з Іваном... Прощалася з нами наша пісенна доля, розгубивши нас по фронтах і дивізіях.

 Після війни, коли повернутися ми до рідного дому, то ні діда Семена, ні його балалайки, ні потрощеної фашистам скрипки, шо так виспівувала в Іванових руках, вже не було. Знову пригадую я наш домашній оркестр, мамину пісню і думаю: скількох музикантів, співаків, художників вбила вона, та проклятуща війна... Скількох сівачів, женців спадала в своєму ядучому полум’ї!»

Поруч з бойовими нагородами на грудях сяють нагороди за трудові подвигі. За розвиток сільськогосподарського виробництва і виконання п’ятирічного плану продажу державі продуктів землеробства й тваринництва Президія Верховної Ради СРСР Указом від 8-го квітня 1971 року присвоїла Євгенові Полікарповичу Дунському звання Героя Соціалістичної праці. Ці нагороди він отримав, працюючи головою колгоспу ім. Кірова в селі Долинскому. Євген Полікарпович був учнем самого Посмітного Макара Онисимовича.

Своїми спогадами про життя села Плоске ділиться ще одна корінна мешканка села Савова-Шевченко Ліна Олексіївна, 1937 року народження. «Крім мене, у мами було ще двоє діточок: Женя і Валентина. Я була старшою. Мама працювала в колгоспі на різних роботах: і коровами орала, і біля молотилки стояла, і колоски збирала, і на буряках теж норму мала. Батько на бійні. Ми з бабусею вдома. Були і ясла дитячі в одній з господ односельців. В селі був клуб - сільбуд, де проводилися збори різного характеру. На свята грати музику, на танці приходила молодь села. Хоч і босі були, бідні але веселі, якось радісно було. Пам’ятаю, як батько повернувся з війни, яка це була радість для нас. Дуже пам'ятаю, як справляли «русали», другий понеділок після Трійці. Тоді ще чоловіки не повернулися з фронту і зібралися самі жінки і ми, діти, серед них. Чомусь закарбувалось у пам'яті  великі плачинди і бринза, і дуже гарно співали.

Пам'ятаю теж, як дільничний Дімешин був, який позбавив волі п'ятьох жінок.  Савенко Клава і її мати, Іванова Віра Кирнлівна, Савенко Келя, Теменюк Келя. В кожної було по п'ять качанів кукурудзи, то і по п'ять років кожна і одержала.

В одної з цих жіночок залишився син Шура - учень десь приблизно учень 6-7 класу. Осталась в господі і корова, і птиця. Ця дитина і ходила до школи в Мардарівку,  і поралась по господарству. Мрія у Шури була - вивчитись і стати пілотом. І згодом ця мрія стала дійсністю.

Ще пам’ятаю, як городиною завідував дід Дунський, який видавав румунам овочі задля спокою односельців, щоб румуни ніякої шкоди не коїли протягом  всього свого панування».

Брагарчук-Силорук Валентина Германівна, 1928 року народження, розповідає: «В часи окупації  села мені було десь приблизно 13-14 років. Батька ще не мобілізували, і я з ним ходила в Мардарівку. Там на залізниці був 4-ий пост, працював там Любанський Іван. Я брала у нього записочку, а взамін давала свою. Це була така підпільна переписка між підпільниками Одеси і нашими. А батько, щоб не чіплялись румуни, носив з собою бутиль самогону, тобто в столову на обмін продуктів. Якось записочка потрапила до рук примаріїв. І жителі села відкупилися хто овочами, хто м’ясом.

В роки війни в селі була організована сільська бригада. Вони сіяли, орали, волочили телятами,

коровами, лошатами, а хто і на собі. Це такі хлопці і дівчата: Дунський Аркадій, Іванов Анатолій, Іванов Анатолій - другий, Поліщук Володимир, Баранюк Станіслав, Каналова Надія,  Брагарчук Валентина, Мазуренко Надія, Іванова Надія, Свавова Ніла, Дунська Галина, Дунська Діна, Дунська Ніла, Савенко Любов, Столяр Ніна, Мазур Надія.

В колгоспі «Політвідділ» головою був Тішков, при румунах Яків Мунтян трохи керував.

Через наше село німці гнали полонених наших, пам’ятаю, як дозволили їм трохи харчів давати. Ми носили і хліб, порізаний на куски, і огірки діжки, помідори, капусту. Як німці відступали, через село то на подвір’ї, на нашому, повністю колодязь закидали гвинтівками. В нас на квартирі жив німець, був добрий, не обижав, говорив, шо в нього теж є діти.

Пам’ятаю радіостанцію з багатьма проводками і сахарницю круглу, рожеву.

Я з Ліною Саговою вчилась і пам'ятаємо вчительок: Ніну Іванівну Шуляк, Віру Іванівну, Марію Тимофіївну. В них був трохи ліпший харч, то вони брали слабеньких дітей і годували їх. Вчительки були дуже добрі, ввічливі, хоч і молоді дуже. На жаль, всі їхні прізвища не пам’ятаємо.

 Потім вчителькою працювала Рояк Олена Тарасівна, вчителька від Бога. Ходила з Мардарівки, а це 7 км, пішки. Прийшовши до села, чекала гарбу, якою перевозили з ранку доярок, бо через село протікала річка Журка, перейти її вбрід не можливо було. По закінченню Олену Тарасівну перевозили назад.

Посеред села були склади, магазин. Кінотеатр до нас привозили кіньми (передвижка), підключали мотор і по суботах та по святах показували кіно для молоді і дітвори.

В селі 92 господі було, але ні одного тину. Всі дружні були і не було від кого городитися.

Тітка Ліна говорить, що бабуся на Різдво мала по п'ять пригорщ кукурудзяної муки, які всім сусідам розподілила, щоб у кожній хаті було свято.

У нас була корівка Циганка. В 1933 і в 1947 роках вона була наша спасительниця. Одного разу її забрали німці, але уночі вона повернулася додому і так і залишилася.

Тітка Валя в 1933 році ходила до мами на буряки, бо їм давали їм на обід юшку з буряків.  Хто мав дітей, то і давали на дитину додому. Братик маленький, але уже носив воду нормовицям і теж заробляв собі харчі. А варили цю юшку на полі у великих котлах. Я пам'ятаю ці котли.

Після війни уже косили косилкою, а увечері йшли в'язати снопи. Почалось будівництво клуба,  магазина, школи. В колгоспі вже давали гроші, а не трудодні писали. Ми, дівки, вже і вдітися могли, і щось купити, навіть косметику.

Вийшла заміж я в село Відродження і працювала уже в цьому селі, а колгосп був один - імені Леніна, так і на пенсію вийшла при цьому колгоспі».

Ще один колишній мешканець села Плоске Богаченко Валентин Сергійович,  1935 року народження, історію села згадує так:

«Чомусь залишилось в пам'яті, як міняли кришу у нас на хаті. Перекривав Ісак Марковський,  а так як він був чабаном, то я мусив пасти вівці за нього. Якось пасемо вівці, аж літаки летять, то ми нумо їх рахувати, хто як вмів. Якось з односельцями ходив у Мардарівку, а по залізниці везли воєнну техніку з солдатами, і тоді старі люди приговорювали, що, мабуть, буде війна.

При румунах ми всі ходили до школи. Пам'ятаю ікону, що висіла в класі і молились ми всі. Вчителька приходила в Плоске з Мардарівки. А нас, дітей було п’ятеро  у сім'ї і ми ходили до школи по два дні по черзі, взимку не було що взути. Одні черевики на всіх. Писати теж не було на чому, тому писали і на газетах, і шпалерах.

Як трохи підріс, возив снопи до молотілки,  за це писали трудодні. І в городній бригаді працював, їх було аж три - дві рільничі бригади, одна – садово-городня.  А нормовиць було 63 жінки.

Закінчив школу-семирічку в 1952 році, поїхав до Одеси, навчався в ФЗО №18 на слюсара-котельника, суднозбірника.  Після закінчення працював на Одеському судноремонтному заводі імені Андре-Марті. Відпрацював 2 роки і в 1955-му вступив до лав Радянської армії.

Після армії вернувся в колгосп, працював на радіовузлі, в кінотеатрі механіком. Був секретарем комсомольської організації,  потім був обраний секретарем парторганізації. По переїзді в Мардарівку па постійне місце проживання працював на бурякопункті з 1986-го року, був його директором аж до закриття.

Мати, корінна мешканка Плоского, розповідала, що ми жили в хаті історичної давнини. Всі хати були під соломою, а значить село виникло дуже давно. Поговарювали, що перший житель села був пан єврей. І ще десь в 30-х роках, в селі була ферма - 120 голів корів, був телятник на 300 голів телят.

Село в 1987 році зникає, останні жителі: Іванов Василь, Савенко Микола, Савов Олексій залишають свої рідні домівки.

Роки свого дитинства в селі згадує і Пастіка Олена Василівна, 1957 року народження. «Пам’ятаю, як влітку на канікулах прокидалися ще о 4 години ранку і бігла через степ допомагати невістці доїти 18 корів. Потім наносимо води від колодязя і спішимо назад, бо у нас ще на току робота. Ціле літо працюємо, щоб до школи купити все необхідне. І все цінимо, бо зароблено своїми руками».

Ось такі спогади залишились в мешканців  колись людного і мальовничого села, люди якого своєю працею залишили не одну сторінку в історії нашої країни. 

Людмила Шевченко, бібліотекар села Мардарівка

 

Село Пролетарія

В 1924 році вихідці із сіл Коси, Розалівка та Чубарівка отримали земельні наділи між селами Новоселівка (Малітонове) та Соболівка і почали будуватися. Так виникло село Пролетарія.

Будували хати глиняні (горожені із паців). Посередині була дорога, а з обох сторін - хати. Всього було 11 хат. З однієї сторони - 5, а з іншої - 6.

Жителями села з однієї сторони були: Матвеев Максим, Сторож Семен, Каплун Капріян і Надія, Сандалюк Іван і Надія, Статник Анатолій і Євдокія, Шуляк Іван і Валентина. З другої сторони: Іскра Василь і Ніна, Прочний Спиридон і Марія (Спиридон — 1888 р. н., Марія — 1890 р. н.), Бондар Микола і Тетяна, Черчель Андрій і Надія, Сандалюк Михайло і Софія.

Ці люди жили, працювали. Етнічний склад жителів був різноманітний: українці, росіяни, молдовани. Спочатку побудувалися 9 господарів, а пізніше ще Статнік Анатолій та Шуляк Іван.

 Село Пролетарія знаходилося на рівнині, а в яру розташовувалось село Чубарівка, що було значно раніше засноване. Було так, що батьки жили в Чубарівці, а діти будувалися в на Пролетарії і навпаки. Тож багато людей були родичами. Ці села були пов’язані і в горі і в радості.

 В селі Пролетарія не було магазину, не було світла, а лише радіо. Кладовища на Пролетарії свого не було, а ховали на Чубарівці. Там до цих пір є кладовище вище хат, на горі (так як село в яру).

Люди тримали худобу, птицю, городи, виноградники. З цього й жили. Лишки продавали в Котовську (Бірзулі) і на вокзалі станції Чубівка. Там були дерев'яні ряди і люди з навколишніх сіл продавали свою продукцію. А за ці гроші купували мило, сірники, одяг та інше. Майже в кожній хаті були коні, корови, кози, гуси, качки, індики.

Посередині села була дорога. Заборів не було, все було обсаджене бузком, і весною все село квітло і пахло.

Люди з Новоселівки (Малігонове) їхали на базар в Котовськ (Бірзулу) через це село. В кінці села була криниця-журавель. Був довгий жолоб, де люди напували своїх коней, їдучи на базар чи з базару.

Ще в долині в села Чубарівці була дуже добра глина. Навколишні села на будівництво брали цю глину. Тож через Пролетарію все літо їздили підводи, було багатолюдно. Люди працювали, будувалися і допомагали будуватися іншим.

Разом працювали, разом гуляли весілля, та проводжали в останню дорогу померлих односельчан. Тобто, разом в горі і радості. В селі була гармошка і молодь збиралася на вечорниці. Було весело.

Голод 1932-33 років пережили всі.

Коли в 1933 році в Котовському районі завершилася колективізація, села Чубарівка і Пролетарія увійшли в колгосп Кірова.

В 1939-1940 рр. планували будувати аеродром, так як місце було рівнинне. Навезли піску багато. А людей, сплативши їм якісь гроші, виселили з цієї місцевості.

В 1941 р. почалася війна. Аеродром так і не був побудований. Ця місцевість була окупована румунами. Центр жандармерії був у селі Бочманівка, а сюди окупанти майже не заходили.

На війну забрали Сандалюка Івана, Сандалюка Михайла, Чечеля Андрія Йосиповича, а також Іскру Василя, Ільченка Володимира, останні двоє нажаль не повернулися з фронту.

В 1944 році радянські війська визволяли територію від окупантів. Йшли бої. Від станції Чубівка стріляли з бронепоїзда, бомбили з гармат. І одна бомба впала на хату Сторожа Семена і розбила хату, але люди не постраждали, бо втікали в яри. Ще одна бомба впала біля хати І Прочного Спиридона і завдала шкоди покрівлі. Всі інші вціліли.

У післявоєнні голодні роки ніхто з мешканців села не помер від голоду.

Після війни колгосп ім. Кірова десь в 1950-х роках об’єднався з колгоспом ім. Чкалова у селі Соболівка. Так як село Соболівка було більш розвинене, там була контора, дитячі ясла, початкова школа. На краю села була птахоферма, вівцеферма, конеферма, і люди з села Пролетарія ходили туди на роботу. Багато жінок пішло у польову ланку, а чоловіки - на ферми.

В селі Пролетарія було два трактористи. Гуцул Віктор, який працював в Новоселівці, і Шуляк Іван, який працював у Котовську на тракторі «універсал». Це був перший трактор.

Люди працювали, також тримали худобу, а лишки продавали - сир, сметану, а дехто носив молоко на молочарку в Бочманівку.

Села Пролетарія, Чубарівка, Соболівка входили до Бочманівської сільської ради.

Однією з родин, яка тривалий час мешкала в селі Пролетарія, була родина Статник.  Анатолій і Євдокія з дочкою Ніною переїхали в село в 1947 році. Два роки вони жили в землянці, а побудувалися лише в 1949 році. Хата була побудована з глини (горожена).

Так ця сім'я стала жити й працювати селі Пролетарія. Діти ходили в школу в четвертий клас. Були переростками, бо після війни змушені знову піти в перший клас.

На весілля запрошували все село, але дітей за стіл не пускали. Колишні жителі села пам'ятають, навіть, що подавали на весіллі за стіл: холодець, борщ, голубці, пересилка, картопля, кілька (консерва), кисіль, бублики, печиво.

Так як в селі не було світла, магазину воно стало неперспективним, то люди почали будуватися в навколишніх селах: Соболівка, Чубівка, Новоселівка. Так, в 1963 році Н. А. Прочна побудувалася на станції Чубівка. Пізніше там побудувалися і її батьки. Останніми з села Пролетарія вийшли Сандалюки Іван і Надія. Коли будувалися, то із залишених в селі Пролетарія хатів брали будматеріали (паци, дошки і т. п). Тож зараз від села навіть місця не залишилося – кругом поле. Тільки дорога є, і де-не-не квіти, які колись росли біля будинків.

 

Село Чубарівка

В 1870-му році між селами Новоселівка (Малігонове) і  Соболівка в степу, в яру жив поміщик Чубаров, від прізвища якого і пішла назва села Чубарівка.

Здавна Чубарівка славилася доброю глиною. Він побудував цегельний завод, і ще в нього була велика конеферма. Коні на той час славилися, бо це був основний транспорт і тягова сила. Так як були потрібні робітники, то там побудувалися і жили 12 сімей. Отже, було 12 хат. Вийшов такий собі хутірець.

Хати були розміщені одним рядом під горою, а на горі з правого боку - кладовище. Жителями села були: Бондар Пантелеймон і Олімпіада, Матвеев Семен Максимович, Галла Андрій, Гольфердін Оксинія, Коломіець Дмитро і Ганна, Бондар Василь, Черчель Йосип, Музичук Іван (з 1914 р. н.), Тимчишин Афанасій, Тимчишин Василь.

Люди жили, займалися сільським господарством. Під час голодомору 1932-33 років в селі був неврожай. Жителі села дуже голодували, але вижили всі.

Коли в 1933 році завершилася колективізація, то село Чубарівка та село Пролетарів, що було трохи вище на рівнині в бік, та село Новоселівка (Мапігонове) ввійшли до складу колгоспу ім. Кірова. Ці села були дуже пов’язані між собою. Було таке що батьки жили в Чубарівці, а діти в Пролетарії, і навпаки. Люди разом гуляли весілля та проводжали померлих в останню дорогу. Навіть кладовище було у них одне на два села і знаходилося в Чубарівці на горі.

В 1941 році розпочалася війна, цю місцевість окупували румуни. Центр жандармерії був у селі Бочманівка. Так як  Чубарівка була далеко в степу, то сюди румуни майже не заходили і люди жили відносно спокійно. Але всеодно війна на всіх залишила свій відбиток.

Призивалися в лави Радянської армії і не повернулися з фронту жителі села: Черчель Іван Йосипович (1924 р. н), Тимчишин Андрій Костянтинович, Тимчишин Степан Афанасійович (1920 р. н), Тимчишин Іван Афанасійович (1924 р. н).

В 1944 році на території району розпочалися бої за визволення від окупантів. Коли німці відступали, то зайшли в село. Забирали в людей харчі, з хлівів виводили людську худобу взимку і заводили своїх коней.

Ішли бої за кожен клаптик землі. Госпіталь був у хаті Черчель Йосипа, там були поранені. Хто вижив, а хто і помер. В саду на межі Музичук і Черчеля було поховано двоє солдат. А напроти хати Бондар Олімпіади було захоронення радянських солдат, що загинули в ході боїв. А ще на кладовищі в с. Чубарівка у війну був похований невідомий солдат - капітан Радянської армії, про що свідчили зірочки на його гімнастерці. Цю могилу довгий час доглядала Галла Анна - жителька села Соболівка.

Пізніше могили розкопали, і перепоховали в братську могилу в селі Соболівка неподалік від траси. Там встановили пам’ятник загиблим і вшановують їх пам'ять. А капітана - невідомого солдата, залишили на кладовищі, так як жителі не дозволили забирати з кладовища.

Після війни, в 1947 році був великий неврожай. Люди їли, все що тільки можна було, але вижили всі. Десь в 1950-х роках, колгосп ім. Кірова об’єднався з колгоспом ім. Чкалова, контора якого знаходилася в с. Соболівка. Люди ходили на роботу, працювали на ланці та на фермах. В кінці села були свиноферма, конеферма, корівник і птахівник.

В кожного з жителів було велике домашнє господарство: корови, свині, коні, птиця різна, кролі. На городах садили картоплю, кукурудзу, овочі, були великі виноградники та баштани.

Першою з сторони села Соболівка жила сім’я Бондарів - Пантелеймон Миколайович та Олімпіада Григорівна, в яких було четверо дітей: Євген, Микола, Володимир та Ольга. В цій родині було найменше дітей, в інших - по п’ятеро-семеро діточок.

Це село відносилося до Бочманівської сільської ради Ананьївського повіту. Очевидці пам’ятають, що хоч і в селі було 12 хат, було дуже весело. На селі була гармошка, грали, співали, молодь танцювала. Пошту привозили з с. Соболівка. Так як в селі не було магазину, тому один раз на тиждень привозили хліб. Світла в селі не було - лише радіо. Люди жили з свого господарства, тримали багато худоби, птиці то завжди було м’ясо, молоко, яйці.

Мали сади, виноградники, робили вино. Клали на віз бочку з краном вина, молочне, картоплю, овочі і їздили один раз на тиждень в Котовськ (Бірзулу) на базар. Продавали там свої товари, і купували потрібні їм: керосин, олію, цукор, сіль, сірники, одяг, взуття і таке інше. Так як село з часом стало не перспективне, то сім’ї одна за однією почали будуватися у навколишніх селах.

Так потрохи звідти вибралися всі. В залишені хати почали заходити злодії, переховувалися бандити. Тому люди були вимушені розвалити вцілілі хати, щоб не було осередку для бандитів.

На цей час від села залишилися лише невеликі горбики глини та здичавілі сади вишень, слив, горіхів. Де-не-де ростуть косиці - квіти, що колись прикрашали подвір’я. Та залишилося джерело, з якого до цих пір тече вода.

Нелі Яніцька, бібліотекар села Чубівка

 

Село Кошари

Село Кошари виникло в 19 столітті. В селі мешкало до 700 осіб.

В 1929 – 30-тих роках 20 століття в селі організували колгосп ім. Молотова, головою якого був

Бабенко Дмитро Олександрович. В колгоспі займались вирощуванням великої рогатої худоби. Сіяли зернові культури: пшеницю, жито, кукурудзу, цукровий буряк, а також овочеві культури.

В полі працювала бригада жінок, серед яких Галина Бойчук, Марія Денисенко, Віра Поцілуйко, яка була ланковою. 

В селі була своя кузня. Ковалем працював Лопушанський Киріз, старий чоловік, який вмів справно ладнати сільхознаряддя.

Маленькі мешканці Кошар відвідували дитячий садочок, в якому працювали вихователями Шмаленюк Євдокія, Кольцова Анастасія.

В селі була семирічна школа. Директором школи був Іромов Костянтин Миколайович, а вчителями працювали Щербаченко Ганна Федорівна, Бранчинська Марія Миколаївна, Жогно Петро Олександрович, Василишин Максим Микитович, Фортуна Григорій Митрофанович, Бабенко Ірина Олексіївна, Гордюк Марія Лук’янівна, Мерецька Віра Матвіївна

В селі був магазин, клуб, бібліотека. Бібліотеку очолювала Бабенко Марія.

На фельдшерсько-акушерському пункті працював завідуючим Кравченко Василь Артемович, а медсестрою його дружина Марія Пилипівна

Вихідцем з села Кошари був Данильчук Петро, нині професор Одеської сільськогосподарської академії.

Село проіснувало до 80-90-х років XX століття. Поступово із закриттям школи більшість його мешканців переселились до села Олексіївка.

Валентина Самієва, бібліотекар села Олексіївка

 

Село Грекове 2

Про історію зниклого села Грекове 2 розповідає його колишня жителька Євгенія Миколаївна Чернієнко:

«Село Грекове 2 було засноване в 1888 році, коли моєму дідові Івану Пилиповичу Кушніренко, виповнилося 6 років. Народився він в 1882 році на межі сіл Грекове 1 і Грекове 2. Грекове 2 тоді ще не існувало, там був маєток грецького пана, саме від нього і пішла назва Грекове 2.

На той час учасникам боїв з турками давали пільги, по 12 десятин землі, і почали в Грекові 2 заселятися люди. Земля була погані – одні косогори. Першими поселенцями були Іванові, Кушніренки, Шаховські, П'ятківські, Блажієвські.

Мій прадід і прабабуся теж переїхали сюди в 1888 році і почали будувати будинки вздовж дороги, по обидві сторони. Вони були першими поселенцями.

Під час революції 1917 року маєток грецького пана між селами Грекове 1 і Грекове 2 розвалили. Жили люди важко, силами села побудували школу, конюшню. В селі був організований колгосп імені Ворошилова. Був в селі навіть магазин, його держала одна єврейка.

Важко було з водою. В селі було небагато криниць, а води в них мало. Ті криниці були дуже глибокі, а одна, пам’ятаю, була 50 метрів глибиною.

В 1924 році пішов сильний дощ, такий, що хати у селі були по саму стріху у воді. Тоді рішенням ради село вирішили переселити до села Чапаєве, але не всі люди покинули рідне село, залишились у рідній стороні.

Пам’ятаю період голодомору. В колгоспі від голоду почали вмирати коні,  їх скидали у  цю глибоку криницю. Скрутно було людям в голодомор, їли дохлих коней, і пішли працювати в колгосп, бо там раз в день давали якусь баланду.

Після голодомору прийшла друга біда – репресії, розкуркулення, а через 3-4 роки почалась війна. Я добре пам'ятаю, у нас конюшня була з краю села від сторони Долінська, так що конюшня була центром села. Всі наряди давалися біля конюшні. Пам'ятаю, як збирали чоловіків та синів на фронт, скільки плачу і досі не забувається.

Важко було в період війни і після, орали коровами. У 1953 -1954 роках нас з'єднали з Вишневим і скот забрали у колгосп до Вишневого, конюшню розвалили.

В Вишневому почали будувати нові будинки, хоча важко було покидати своє село. На той час в Грековому 2 залишалося 75 дворів, в яких жили хороші люди, працьовиті, з роботи їхали, співаючи пісні. Але за поганих умов змушені були залишати село Грекове 2. І перша причина – це нестача води, а друга – це те, що коли йшли дощі, все з городів змивало, бо вони були на косогорах.

Так поступово село й занепало. Років з 20 назад, виїхали останні жителі - Батир Михайло, Антонюк ігор і Письмак Микола.

Антоніна Станько, бібліотекар  села Вишневе