Ніна Дмитрівна Крутцева
 Крутцева Ніна Дмитрівна народилася 14 серпня 1953 року в селі Нестоїта Подільського (Котовського) району Одеської області в родині колгоспників. З 1970 по 1973 рік навчалась в Чернівецькому житлово-комунальному технікумі за спеціалізацією "промислове та цивільне будівництво". В 2000 році закінчила Київську Міжрегіональну Академію управління персоналом за спеціалізацією "комерційне та трудове право", в 2001 році закінчила Київський коледж нерухомості за фахом "оцінювач", а в 2004 році - Міжнародний інститут бізнесу за спеціалізацією "оцінка об'єктів у матеріальній формі".
За фахом юрист і будівельник. P 1973 по 1989 рік працювала в Міськрайонному бюро технічної інвентаризації. З 1989 по 2015 рік очолювала Котовське міськрайонне бюро технічної інвентаризації. З 2015 року працює експертом з інвентаризації нерухомості. Є членом Всеукраїнської громадської організації «Асоціація експертів будівельної галузі».
Захоплюється поезією, пише вірші. Автор двох власних поетичних збірок "Земле моя рідна" (2013 р.) і "А вічність історію пише" (2016 р.). Друкувалась в регіональній пресі.
Член літературного об'єднання "Промінь", постійний учасник поетичних зустрічей в літературному салоні "Бестселер" при центральній бібліотеці. Дипломант обласного поетичного фестивалю "Осінь у Бірзулі-2015" в номінації "громадська поезія".
Бібліографія:
1. Крутцева Ніна. Земле моя рідна: поезія / Ніна Крутцева. - Одеса: "Друкарський Дім "Фаворит", 2013. - 125 с.
2. "Променисті рядки": збірка віршів членів літературного об'єднання "Промінь" / ред. В. Ф. Прохода. - Котовськ: ТОВ "Котовська друкарня", 2016. - С. 32
3. У вишневому полоні: Збірка поезій / Укл. Н.Балабан. – Одеса: ВМВ, 2019. – С. 33
Поезія:
Снежинки
В молочно-дымчатом тумане
Дома, как призраки, стоят.
Я удивляться не устану
Снежинками, что с небес летят.
Снежинки в воздухе кружатся,
А им конца и края нет.
И даже может показаться,
Что это сказочный балет.
Я им подставила ладошку,
С улыбкою на них гляжу.
Ложатся беленькие крошки,
От них свой взгляд не отвожу.
Но, ощутив тепло ладони,
Тихонечко, без суеты,
Без жалоб, без мольбы и стона
Снежинки тают, как мечты.
А вічність історію пише
На цвинтарі мертва тиша.
Не лунає пташиний спів.
Там вічність історію пише
Давно вже минулих віків.
А цвинтар – місто підземне
Людей, що пішли із життя.
Вони жили в роки буремні
І вірили у майбуття.
Жадали щасливої долі.
Надії в них світлі були…
Шуміло колосся у полі,
І хмари над ними пливли.
То сонячні дні, то негода,
То радість буя, як весна;
То нищать безжально народи
І голодомори, й війна…
А ось сьогодення могили,
І в тузі серця матерів.
У трунах синочки їх милі,
Що не повернулись з боїв.
Кохання смаку не впізнали,
Зізнання, як спів ніжних слів.
Війна в них життя підло вкрала.
Хто втішить нещасних батьків?
Війни не згасає заграва,
І гучно під небом луна:
Вітчизні й героям – слава!..
Коли вже скінчиться війна?
А вічність історію пише
Про нашу сучасність в імлі…
Ми прагнемо миру і тиші
На рідній прекрасній землі.
Моє коріння
Люблю всім серцем рідне місто,
Живу немало років в ньому,
Але не забуваю, звісно,
Стежин до батьківського дому.
Довкола там лани широкі,
Діброви і сади квітучі.
Там я робила перші кроки
У загадковий світ кипучий…
Пригадую чудовий ранок:
Пташки співають за віконцем.
Я босоніж біжу на ганок,
Хапаю в жменю промінь сонця.
На трав’яний ступаю килим
І відчуваю прохолоду.
Милуюся садочком милим,
Мене чарує його врода.
Іду я з татом до криниці,
Він жартівливе щось співає
І кришталевої водиці
В блискучі відра наливає…
Матуся кличе до сніданку,
Напрочуд свіже все й смачненьке.
Пю молока парного склянку,
Спасибі тобі, рідна ненько!
Не бачила ніде я зроду
Краси подібної у світі.
Ставок дарує прохолоду –
Це місце полюбляють діти…
Роки не йшли – летіли швидко.
Позаду школа, рідні друзі.
На жаль, стрічаємось ми рідко,
Від ностальгії серце в тузі…
У місті я живу давненько,
Та не дає мені сумління
Забуть село моє рідненьке,
Бо саме тут моє коріння.
| 
