|
 Історія заснування сіл Котовського району
- «Багато цікавих і хвилюючих історій з життя рідного краю заховано в глибинах часу - куряві сплетінь степових доріг, в овіяних легендою і звитяжною славою козацьких могилах. І яка то радість,коли видобудеш бодай хоч одну незвичайну розповідь чи історію, то наче знайшов у розореному степу сріблястий кущик ковили, що пробився крізь товщу століть, щоб повідати нам про давні часи історії нашого народу, про наш степ, що звався тоді Диким» - саме так описав наш край Юрій Сисін у своїй книжці «Тилігул – ріка козацька». І з цим треба цілком погодитися, адже скільки можна дізнатися зі звичайних на перший погляд історій.
-
Вишневе
За переказами людей село Шляхетне (зараз Вишневе) було засноване десь на початку 19 століття. Це було невеличке село, яке мало біля десяти дворів, а розташоване воно було на Чумацькому шляху, що йшов через Балту, Пасицели, Липецьке і Шляхетне на Крим. Звідси і пішла його назва.Інша версія – назва села походить від поміщика шляхетського роду. На околиці села, біля шляху, стояла корчма, біля якої чумаки зупинялись на ночівлю і відпочинок. Першими поселенцями села були кріпацькі сім’ї, які належали пану Кіндрацькому. На південь від села був невеликий хутір Поповичів, в якому жили два брати Поповичі: Тимофій і Лук’ян, переселенці з міста Ананьєва. А Вишневим село стало на початку 30-х років,коли тодішній голова Валегоцуловського райвиконкому приїхав до села на весні, коли воно потопало в цвіту вишень, і поцікавився, чому село називається Шляхетна (версія пана-шляхтича). В той же час вирішено було перейменувати село на Вишневе.
Гертопи
Село Гертопи виникло майже одночасно з селом Коси. Був у пана Леонтовича управитель Гортоплинський. Злюща і несправедлива людина була. На своєму власному наділі він збудував собі будинок, і зараз там знаходиться село Гертопи.
Гидерим
Село Гидерим було засноване у першій чверті 18 століття. Першими поселенцями цього села була сім’я кріпака Гидеримського – звідси і назва села. Належало село князю Станіславу Любомирському. Саме за нього в селі у 1750 році був зведений перший відомий храм на честь святого Миколая (деревяний). Згодом, а саме в1833 році, збудований новий храм, кам’яний. Добудовано також дзвіницю, оновлено іконостас. В будівництві церкві брав участь священник Іоанн Берещинський.
Жителі села займалися землеробством та скотарством, але прибутку майже не було, багато сімей голодувало (за даними документу «О предоставлении Св. Синоду сведений о количестве земельних владений каждой церкви Херсонской епархии»). Таке становище було на протязі всього 19-го століття, тому селяни не раз повставали проти панського гніту. На початку 20-го століття хазяїном села був пан Березовський, який в роки першої російської революції (1905-1907рр.) жорстоко придушував будь-який прояв непокори. Під час подій 1917-го року маєток поміщика Березовського був знищений, а землі роздані селянам. Населяють село Гидерим люди різних національностей, але переважають молдовани.
Глибочок
В часи Російсько-Турецької війни (1768-1774) на місці села Глибочок була прикордонна залога, яку час від часу турки знищували. Як називалося те поселення невідомо, тільки пізніше в 1779 році, коли російські та козацькі загони повністю прогнали турок, на звільнені території між річками Ягорлик та Кодима посунула хвиля переселенців, які заселяли цей край вздовж кордону. На місці розгромленої залоги в низинній частині балки почалася забудова населеного пункту, який дістав назву Туркевичі. Першу хвилю поселенців складали вільні люди з Правобережної України, другу – поляки, що вже не могли терпіти наругу польської шляхти і втікали на вільні землі.
Протягом двох століть національний склад села не змінився. В 1932 році село було перейменовано в Глибочок, мабуть тому, що село знаходиться в межах глибокої смуги річкової балки Ягорлика.
Гонората
Перші згадки про село Гонората датуються 70-ми роками 19-го століття. Жителі, за національністю молдовани, які були вислані з Молдавського князівства з невідомих причин, займалися розробкою лісу. Так з’явилося перше поселення, яке носило назву «Перишори», що в перекладі з молдавського означає «тоненька волосина». На початку 80-х років 19 століття землі, що включають частину земельних угідь сучасних сіл Муровано і Любомирка, а також сіл Гонората та Затишшя аж до Тимково, були подаровані за заслуги в російсько-турецькій війні відставному полковнику графу Едуарду Едуардовичу Ронькеру. Граф прожив недовго. Після його смерті спадщина була поділена між двома синами, які будують собі нові помістя. Старший син, граф Михайло,здавав свої землі в оренду новим поселенцям – полякам. Вони також поселилися в селі. А молодший син графа Казимір мав доньку Гонорату, дівчину надзвичайної вроди і яку дуже любив і пишався. Саме на її честь дав нову назву селу – Гонората. Так Перишори стали називатись Гоноратою. Досить довгий час село носило ці дві назви.
Дібровка
Перші поселенці на місці сучасного села Дібровка з’явилися ще в середині 18-го століття. Це були біглі кріпаки, які шукали кращої долі. Люди були задоволені знайденою місциною, родючими грунтами і здобутою волею. Було збудоване село, яке на протязі декількох десятиріч нікому не належало і називалося Вільна. В кінці 18-го століття про жителів Вільна дізнався балтський ксьондз і з того часу це було його володіння, а саме село офіційно зареєстрували як Ксьондзівка Балтського повіту Подільської губернії. На початку 19-го століття в селі нараховувалось 342 жителі, була церква, будівництво якої закінчилося в 1832 році. Після ксьондза село перейшло в особисте володіння графа Мушинського, потім до графа Стецька. Останнім володарем села був граф Ледоховський. В 1881 році селяни в знак протесту проти свавілля, знущання орендаторів і барщини на кожен день припинили всі роботи і висунули вимоги перед царськими властями про поліпшення умов праці, харчування, освіти. В 1892 році в приміщенні церкви відкрили приходську школу, а через два роки побудували окреме приміщення.
Дібровкою ж село назвали вже в 1945 році, коли селу повернули стару назву Вільна, але вона не прижилася. Так як село знаходиться серед лісів та дібров то і назва відповідна – Дібровка.
Домниця
Точна дата заснування села Домниця невідома. За збереженим переказом засновницею села в другій половині 17-го століття була якась молдованка Домнікія, яка займалася скотарством. На скотарство, як головне заняття перших поселенців Домниці, вказують призвіща корінних жителів села (Чабан, Вакар, тощо). Також до села прибилися декілька сімей старовірів, які в той час піддавалися гонінню. В 1780 році в селі був побудований храм на кошти князя Любомирського, згодом - в1859 році – храм в ім’я Св. Дмитра, в 1887 році почала працювати церковно-приходська школа, а в 1896 році для неї було збудоване окреме приміщення. Все ж головним заняттям жителів було землеробство, жіноча половина займалася тканням килимів.
Качурівка
Село Качурівка виникло в середині 18-го століття і називалось воно Понори (від землянок, вкритих гіллям). Саме перші жителі села (біглі кріпаки) селилися в таких землянках, обробляли землю, почали будувати мазанки з глини – так виникло село. Пізніше, в 19-му столітті, його перейменували на Качурове від призвіща пана, якому воно належало. За переказами старожилів, у пана Качура було багато дітей і коли вони поодружувалися, то майже в кожній хаті проживали панові нащадки. Але так, як через гору було ще одне село, тому їх розрізняли : Велика і Мала Качурівки. На північ від села був хутір Макітра. В 1970 році до складу села Качурівка ввійшли також села Вольське та Новоселівка, а село стало просто Качурівкою.
Климентове
Село Климентове було засноване в 1907-1909-х роках. В 1871 році на землях, де знаходиться нинішнє село, був густий ліс, біля якого було багато хуторів (Юрківка, Циганівка та інші), саме вони склали основу села. А назва села пішла від імені одного з перших поселенців – діда Климентія, який був у пана Олексія Юревича оданим, тобто сторожем. Після того, як пан Юревич програвся в карти, заборгувавши перед державою, його земля була розпродана поземельним банком українцям з Правобережної України, полякам та молдаванам. Також неподалік від Климентового виникло село Бурилово, яке заселили великороси-старовіри, які піддавалися гонінням в Росії за свою віру.
Коси
Далеко в минуле полинули ті дні, коли на широких просторах навколо річки Сухий Ягорлик з’явилися перші поселенці. В 1791 році Лівобережна Україна була звільнена від турецького іга. Родючі землі Катерина друга щедро дарувала поміщикам. Так одержав землі сучасних сіл Коси, Бочманівка та Флори поміщик Леонтович, який в в 1837 році розпочав будівництво помістя. Разом з поміщиком переселились з центральної Росії малоземельні селяни, які обживали землі на південь від панського маєтку. Житлом бідним селянам служила хата-мазанка без вікон із земляним дахом. В таких землянках жило 26 сімей, звідси і перша назва села Бурдеї. Першим побудував глинобитну хату, накриту соломою, з вікнами та піччю винахідливий та дбайливий селянин Свирид Косой. За його призвіщем стали називати село Коси.
Щедрі землі приваблювали нових поселенців: молдован, валахів. В середині 18-го століття поряд з Косами оселились німці-колоністи, які займались скотарством,зокрема вівчарством, звідси і назва північної частини села Кошари. Після скасування кріпосного права, наприкінці 19-го століття, селянам роздавали окремі наділи (участки), тому назва північної частини села – Участки. Також царський уряд дозволяв переселенцям засновувати вільні поселення –слободи (селяни звільнялися від сплати податків на 10-20 років). Так в південно-західному напрямку від села Коси виникло поселення Кос-Слободка.
Куяльник
В першій половині 19го століття в гирлі річки Великий Куяльник був розташований маєток німецького графа Зеобаха. Після його смерті в1860-61_х роках маєток Куяльник і його володіння перейшли в підпорядкування Міністерства Двору і наділів. Землі були здані в оренду німцям-колоністам на термін в 50 років. Так з’явилися перші 29 дворів села Куяльник. В центрі колонії збудували приміщення лютеранської церкви, при якій знаходилась і школа, по долині річки викопали три ставки. По закінченню терміну оренди поселення з усією землею відійшло Селянському поземельному банку, який в 1908-12 роках нарізав 90 хуторських і 27 відрубних ділянок. Із загальної кількості було виділено дві ділянки площею 32 десятини1594 сажні Ананьївському земству під опорний агропункт, а інші були продані заможним селянам, які прибували з різних сіл. Адміністративна колонія Куяльник з хуторськими ділянками оброчної статті№5 була віднесена до Бірзульської волості Ананьївського уїзду Херсонської губернії. Таке положення проіснувало до 1917 року.
Липецьке
Село Липецьке одне з найбільших та найстаріших сіл Котовського району Розташоване воно в долині річки Тілігул, за переказами старожилів, колись судоходної. Початкові відомості про Липецьке належать до 1620року. Минуло вже не одне століття з того часу, коли багаті та родючі землі річки Тілігул стали батьківщиною для наших предків. Першими поселенцями були переважно селяни-втікачі з Молдавії та Валахії та старообрядці-розкольники з Росії (підтвердженням цієї версії є знайдена в храмі під час ремонтних робіт старообрядча книга «Псалтир» 1608 року видання). А основою датою заселення села вважається 1806 рік, коли Був побудований і освячений храм св. Архангела Михайла.
Гульдман В. К. Населенные места Подольской губернии : (алфавитный перечень населенных пунктов губернии, с указанием некоторых справочных о них сведений). - Каменец-Подольский, 1893.
Балтский уезд Подольская губерния. (укр. Балтський повіт Подільської губернії) Метрические книги, ревизские сказки, исповедные ведомости, источники по генеалогии. * волости и населенные пункты на ... год
| |
