Коси - столиця лірників 

 

  "Коси… Після такого звичного для Одещини степового одноманіття, це село раптом зринає на мальовничих схилах розлогої долини - видіннями гірського озера й альпійських лук. А його розкидані поміж південно-західними відрогами Подільської височини кутки видаються карпатськими хуторами, поміж якими, на лісових галявинах, ось-ось мають зринути гуцульські колиби і пролунати закличні звуки трембіт.
Милуючись краєвидами Косів, так і хочеться вигукнути: «Господи, та за такої краси хоч швейцарські, а хоч якісь інші ландшафті перлини можуть «відпочивати»! Мабуть, саме так воно й було б, якби ж то ми навчилися цінувати й туристично використовувати можливості цього села, що зринає на берегах відмираючої річечки Сухий Ягорлик, на згадку про яку залишився хіба що величезний став. Втім, усе це тема окремої розмови. А тим часом, навіть у межах Котовського району Одещини, до якого належать тепер Коси, мало хто знає, що цьому селу ще тільки належить офіційно посісти відведене йому місце в історії українського музично-пісенного мистецтва.
Кожен, хто хоча б поверхово знайомився з долею українського народу, його музичною культурою та козацьким фольклором, знає, що значна частина всієї давньої духовної спадщини була врятована у вирі грабіжницьких ординських навал та майже безперервних воєн і повстань тільки завдяки тому, що багатьма поколіннями кобзарів, лірників та бандуристів, яких у народі узагальнено називали «лірниками», з уст в уста передавалися народні думи, історичні пісні, так звані «невольничі плачі», що давно виокремлені літературознавцями в самостійний жанр; та всілякого роду фольклорні оповідки. Тобто саме ті твори, в яких було творчо закодовано безцінні знання про ті чи інші історичні події, народних героїв та козацьку звитягу; про побутові традиції, характер і психологію українців, їх невмирущі фольклорні набутки. Досить сказати, що перші писемні згадки про появу народних дум датуються дослідниками кінцем ХVI ст., а в 1819 році, незважаючи на всі імперсько-цензурні заборони, світові явився перший друкований збірник українських дум.
Те чи інше козацько-селянське повстання ще тільки роз’ятрювалося, а лірники, які супроводжували чи не кожен великий загін, уже творили свої походні літописи, оспівуючи жертовну звитягу народних героїв. Нерідко вони з’являлися в містах і селах за кілька днів до появи там повстанців, несучи звістки про хоробрість і мудрість їх ватажків та морально збуджуючи національно-патріотичні сили народу. Відтак навіки ввійшли в історію нашого народу імена таких славетних кобзарів, як Остап Вересай, Євдоким Мокровоз, Василь Мороз, і звичайно ж, Гнат Гончаренко, зі слів якого 1908 року Леся Українка, що жила в той час у Ялті, зуміла записати на фонограф такі знані твори, як «Дума про правду», «Дума про Олексія Поповича», «Дума про сестру і брата», «Дума про вдову» та низку інших, звукотексти і мелодику яких згодом розшифровував у Львові славетний український композитор та музикознавець Філарет Колесса, автор циклу праць «Мелодії українських народних дум».
  Наша громадська думка звикла до того, що центри лірництва віддавна формувалися на Черкащині, Київщині. Полтавщині, Запоріжжі… Але - щоб на Одещині, в одному з віддалених сіл… Правду кажучи, я був здивований, коли в майже офіційному документі, розлогій «Історико-географічній довідці села Коси», якого надала мені в жовтні 2011 року керівник місцевої бібліотечної філії Любов Сергіівна Гавриленко, я виявив, що існуванню в цьому селі школи лірників було відведено лише два рядочки, в яких мовилося: «В 1870 році в Косах відкрилася музична школа лірників, де навчалося близько 200 учнів із різних куточків Подільської та Херсонської губерній. Славилася вона співцями співцями-лірниками на всю Україну». І все! Збираючи матеріал про цю школу, я спілкувався з десятками краєзнавців, літераторів та музикознавців, і мав змогу переконатися: якщо люди і знали про існування цієї школи, то знання їхні обмежувалася саме такою, наведеною вище констатацією факту. Це й спонукало мене розпочати пошук .
Передусім хочу рішуче спростувати розповсюджене зараз твердження про те, що школу лірників у Косах було засновано в 1870 році. З різних джерел відомо, що ініціатором і цех-майстером цієї школи був лірник і педагог Мефодій Колісниченко, який орієнтовно в 1860 році вже помер, і після цього школа як така перестала існувати, інша річ, що окремі випускники і педагоги її ще певний час продовжували у приватному порядку навчати молодих кобзарів. Тобто насправді школа існувала вже в першій половині XIX ст.
Щоб переконатися в цьому, слід звернутися до публікації «Лірник Василь Мороз», яка ще 1896 року з’явилася у щомісячному історичному журналі «Кіевская старина», №1-3. Вона цікава тим, що лірник Василь Мороз якраз і був одним із найздібніших випускників Косівської школи. Подаючи фрагменти записаної з його вуст «Думи про панщину», автор публікації Євген Чикаленко водночас оприлюднив фрагмент розповіді лірника про свій життєвий шлях та про устрій школи. Відтак, ця розповідь набуває для нас із вами неоціненного значення, оскільки наразі залишається єдиним писемним свідченням очевидця тих подій, випускника школи, людини, завдяки якій, ми, власне, й дізналися ім’я організатора і провідного викладача косівської школи.
  З цієї розповіді випливає, що народився Василь Мороз у селі Боковому Ананьївського повіту, в багатодітній родині кріпака поміщика Бокова, «за двадцять років до визволення селян». Оскільки розкріпачення, нагадаю, відбувалося 1861 року, то слід вважати що народився він близько 1840-го. Восьмирічним Василь тяжко перехворів на віспу, втратив зір і впродовж кількох років заробляв собі на хліб тим, що ступою товк на панському дворі просо. Мабуть, він так і змарнував би своє життя біля цієї ступи, аж раптом хтось із гостей поміщика порадив змилуватися над хлопчиною і віддати його в науку до якогось лірника. Завдяки цьому заступництву, вже через кілька місяців Василь виявився у Косах, у лірника Мефодія Колісниченка. 
  «У Мефодія, - мовиться далі в публікації, – на той час було близько тридцяти учнів різного віку. У дворі була влаштована велика хата-казарма, в котрій розташовувалися учні та вчителі, а власник школи Мефодій з родиною жив поруч, але в окремій хаті. Старші, вже вивчені Мефодієм, учні ставали вчителями новачків, і на двох вчителів приходилося по п’ять учнів, причому вчителі навчали по черзі: тиждень вони займалися з учнями, а тиждень ходили сусідніми селами та містечками на заробітки. Згодом уже син Мефодія відвозив додому пожертвування ( головним чином хліб), яке лірники накопичували в довірених людей.
  Учнів, зазвичай, віддавали Мефодієві на шість років, але «болвануваті», тобто нездібні, навчалися довше, а «хитренькі» ( здібніші) виучувалися швидше, і до завершення терміну залишалися вчителями та робітниками у Мефодія. Втім, ці, останні, могли ставати самостійними лірниками, попередньо домовляючись про це з господарем. Після смерті Мефодія, ще до визволення селян (тобто до 1861 року – Б.С.) школа перестала існувати, і тепер Василь не знає, чи діє ще десь подібна школа».
  Відтак Мороз повідомив, що навчання тепер провадиться приватним способом, коли той чи інший лірник має у себе в науці двох учнів. Що ж до самого лірника, то Чикаленко пише, що на час розмови, він, « жив у селі Гоцуловому Ананьївського повіту разом із родиною, яка займалася хліборобством. Репертуар у нього невеличкий, проте співає він дуже добре, і грає на саморобній лірі чудово «особливо танцювальну музику - козачок, валець, польку». Оскільки всі піснеспіви його нічим не відрізняються від псалмів Євдокима Мокровоза, опублікованих у «Кіевской старине» за 1894 р., № 9, друкую тут лише те, що розходиться, або взагалі відсутнє у Мокровоза – «Про Почаївську Божу Матір» та «Про панщину»...
  Котовчанам цікаво буде дізнатися, що й сам автор публікації в «Кіевской старине» Євген Чикаленко (1861-1929) – їх земляк із села Перешори. Будучи випускником Харківського університету, він став знаним громадським діячем українського національного відродження, меценатом та літератором. В 20-ті роки у Львові побачили світ його публіцистична книга «Спогади», а 1931 року – «Щоденник, 1917-1919 рр.».
  З оповіді лірника видно, що школа жила за певними правилами. І не лише дана школа. З інших джерел відомо, що на той час в Україні діяли так звані «півчі братства», які, за прикладом ремісничих цехів, об’єднували професійних кобзарів та лірників. Тут існували цех-майстри, вчителі та учні, термін навчання та взаємини між якими регламентувалися спеціальним зібранням правил – «каноном». Вони мали свій статут, свої прапори та каси взаємодопомоги; свої секретні музичні сигнали, і навіть свою професійну таємну мову, яку називали «лебійською». Кожному лірникові, який пройшов шкільний вишкіл, надавалася певна територія «для промислу», на яку інші зазіхати не мали права. 
Щоб підвищити рівень підготовки молодих лірників, іспити в школах разом із майстром-учителем іноді приймали ще три майстри. І все було б гаразд, але в другій половині XIX століття російський уряд видає закон, у відповідності з яким виступи кобзарів заборонялися, оскільки кобзарі та лірники прирівнювалися до мандрівних безхатченків. Поліція ретельно стежила за тим, щоб кобзарі не виступали на ярмарках та в інших громадських місцях, та не мандрували від села до села. Відомо чимало випадків, коли поліцейські нападали на лірників, розтрощували інструменти, а самих музикантів заарештовували. Таким чином російська імперія боролася, зокрема, і з українським національним вільнодумством.
  В 1957 році Одеська наукова бібліотека ім. Горького, яку, до речі, було засновано в 1830 році, старанням своїх співробітників та кількох одеських науковців, підготувала на документальній основі, у вигляді історичного огляду-нарису В. Загоруйка, перший номер збірника «По страницам истории Одессы и Одесщины». На щастя, тут знайшлося місце і для кількох рядків про косівську школу лірників: «Упродовж усієї першої половини XIX-го століття в селі Коси… існувала школа лірників. Цю школу пройшов і лірник Василь Мороз, який набув відомості на півдні України, поруч із Павлом Братицею, Крюковським та Остапом Вересаєм. Мороз відображав у своїх піснях героїчні подвиги народних борців за волю – Перебийноса, Нечая, Павлюка, Морозенка, Кривоноса. Він співав також про славного козака Мамая, що втілив у собі образ гайдамаки. У Мороза ми віднаходимо і більш ранній варіант пісні «Про правду і неправду», ніж той, що став відомим нам за записом у Вересая».
На жаль, приміщення школи лірників у Косах не збереглося, на тому місці розташована зараз скромна садиба літніх людей. Але поруч, буквально за кілька кроків, розташована середня школа, будівля якої була свідком тих подій, оскільки приміщення її - всього лиш перебудова з дворянського гнізда поміщика Леонтовича, який свого часу володів селом. Відтак, вважаю, що справою честі Косівської сільради та районної адміністрації має стати вшанування своїх предків-митців зі школи лірників меморіальною дошкою, яка обов’язково повинна з’явитися на стіні школи. Поруч із садибою засновника школи Мефодія Колісниченка розташовується і величезна будівля Будинку культури.

То, може, слід подумати над тим, щоб там з’явилася музейна кімната українського лірництва, в якій туристи, що неминуче потягнуться до Косів, як до столиці лірників, могли б побачити різні типи і моделі бандур, кобз та лір; збірки українських дум та історичних пісень, дослідження музикознавців, фотографії і малюнки, що відтворюють буття славетних кобзарів. Зі свого боку обіцяю всіляко сприяти створенню такого музею, а також маю намір продовжити дослідження історії косівської школи лірників."

 

Богдан Сушинський,
письменник, заслужений журналіст України

 

 

Журнал "Кіевская старина" з інтерв'ю Євгена Чикаленка з лірником Василем Морозом, випускником Косівської школи лірників (інтерв'ю шукайте на вкладці журналу після 398 сторінки)

Урочисте відкриття меморіальної дошки випускникам єдиної на півдні України школи лірників в селі Коси 20 вересня 2012 року