| Історія краю крізь призму людських спогадів (діти війни)
 Діти і війна… За своєю суттю ці слова несумісні, неприродні, так само як життя і смерть. Жорстока війна чорним плугом пройшлася по долі не тільки дорослих, а й обпалила дітей, які нарівні з дорослими ставали на захист Батьківщини, замінювали на заводах і фабриках, працювали на землі, вирощуючи хліб, а потім на їх дитячі плечі впав тягар повоєнної відбудови країни. Це покоління, що заслуговує найщирішої вдячності та поваги за їх трудовий подвиг! На сьогоднішній час на Україні нараховується більше 5 мільйонів людей, що мають статус «Діти війни», у нас в Котовському районі на 1.04.2015 року налічувалось 3766 осіб. І всі бібліотекарі Котовщини внесли свій посильний вклад в справу збереження їх подвигу для нащадків. Вони опитали багатьох людей і записали їхні спогади для наступних поколінь, адже незабаром за обрій у вічність підуть і діти війни, останні з очевидців тих страшних і героїчних подій. Були зібрані свідчення понад 200 чоловік, занотовані, опрацьовані літературно і результатом стали чудові теки з гіркими та щемливими спогадами про той надзвичайно важкий і трагічний період життя нашої країни.
Пропонуємо вам ознайомитися з уривками найбільш яскравих спогадів наших земляків, що відзеркалюють реальну картину тих років і змушують нас переживати цю трагедію разом з ними.
Зі спогадів мешканця села Чубівка Заграйчука Михайла Никифоровича
З його слів: "Я народився 20 травня 1933 року в селі Малаївці Красноокнянського району. Війна застала нашу сім'ю в місті Первомайську, де ми жили вісім років. Запам’ятав місто та річку Буг, де я любив ловити рибу, що люблю й досі. Ми спали на дворі було тепло і чуємо: «гу-гу-гу!...» - це літали літаки і кидали запальні бомби. Хати були криті соломою, то люди повибігали і старалися стягнути ці бомби, щоб не загорілася стріха. А на другий день по радіо – рупору об’явили, що почалася війна і треба було збиратися на збірному пункті для мобілізації на фронт. Коли люди почали збиратися, то налетіли літаки і почали кулеметом по людям стріляти. Наші теж вилетіли, бо там був аеродром, і збили німецький літак. Він упав у річку Буг у воду. А наші ще завернули два інші і посадили на наш аеродром. Їхніх було три літаки і наших теж три, наших не збили. Мені на той час було вісім років. Батька забрали на фронт і нас п’ятеро дітей залишилося з мамою. Мама була вагітною.
Нас часто бомбили, то ми в окопах за містом сиділи, так як жили на околиці міста. Наше керівництво наказало всім мастити білі хати чорною землею чи глиною, щоб не було видно зверху, а також закривати вікна в ночі, щоб світла не було видно. Німці, коли захопили Первомайськ, то далі пішли, а місцевих поклали поліцаями і старостами. Євреїв побили. Їх в ночі коли спали забирали і в церкву звозили. А в ранці вивезли за місто на «вовчий хутір» де і постріляли. Тому що ми жили на околиці, то з гори все бачили, а німці, коли помітили нас, почали стріляти, і ми повтікали.
Був ліс і там дуже великі дуби були. То в ньому були партизани – це всі знали. Люди допомагали їм чим могли. При німцях навіть дітей заставляли до роботи: кого кошики плести брали, кого щітки робити, мене бондарем взяли.
Прийшли наші, і ми переїхали в село Малаївці знову, там ще не було німців. Ми мали двоє коней корову. Та коли німці зайшли в село, то забрали все. Мусили виживати хто як міг. І хоч були ми малі мусили орати, волочити на полі. Коней не було, люди коровами орали, сіяли. Все що треба було робити ми допомагали, бо не було кому. Батько аж в 1946 році прийшов до дому. Він був старшина, командир взводу. Тож для нас війна закінчилася в 1946 році."
Зі спогадів мешканки села Чубівка Прочної Ніни Анатоліївни:
 "Народилася 10 листопада 1934 року (записана в паспорті 1935 р.) в селі Коси. Дівоча фамілія - Статник. Коли почалася війна мені було сім років. Я пам’ятаю як ворожі літаки літали долиною, бомбили і кидали листівки, а були жнива і ми були на полі. Так ми взнали, що почалася війна, бо радіо не було. Нам казали мастити білі хати глиною, щоб не біліли вночі і їх не розбомбив ворог. І все ж німці зайшли в село разом з румунами. Німці пішли далі, а румуни залишилися. Вони поклали старосту, також був поліцай. На той час за гроші ходили марки. Так як батько воював на першій світовій війні з Фінляндією в 1938-39 роки, а потім з Польщею в 1940 році, то батько тільки прийшов з війни і попав в окупацію. В діючу армію пішов в березні 1944 року. Був командиром на передовій. В окупації люди працювали на полях, а зерно німці забирали. Якщо хтось доносив, що хтось партійний чи комсомолець, то вбивали й вішали. В школу пішла в перший клас в 1942-43 роках. В клас приходив батюшка вчили молитви по – румунськи, їх я й досі пам’ятаю.
У війну коней, що були в силі, забирали на фронт, а так як поля все ж треба обробляти, то орали коровами. Мама йшла за плугом, а я вела корову. Ми знали, що нашу армію треба годувати, тому був план здачі – 220 літрів молока, 180 штук яєць, 40 кілограмів м’яса, а як не було продуктів, здавали гроші, це була допомога фронту. Старших посилали окопи копати, а менші колоски збирали, допомагали батькам по господарству, пололи бур’яни. Тих, хто вчився в окупації в школі, вертали на клас, тому діти були переростками. Початкову школу спалили німці, коли відступали. А ще пам’ятаю, що в 1942-43 роках румуни дуже переслідували євреїв. І батько біля села Вестернічани в кюветі знайшов молодого єврея десь 17-18 років. Він замерзав. Батько підібрав його на санки й привіз до дому. Сам юнак був з села Фльори – Літвак Сергій. Його помили, перевдягнули, нагодували і він спав два дні. Переховували в нас на горищі, у погребу і так він вижив. Потім в 1944 році пішов на фронт і воював. Довгий час писав нам, приїжджав, дякував, на мене казав - «сестричка».
Записав бібліотекар села Чубівка Н. І. Яницька
Зі спогадів мешканки села Малий Фонтан Коди Лілії Георгіївни:
 «Родом я з села Малий Фонтан, народилась в 1938 році. Коли почалася війна, мама шарувала з жінками у полі буряки. Я сиділа в дома. От на поле прийшли люди з району, з ними Звірков Савка з нашого села, і кажуть людям, що буде їхати в село техніка з солдатами, щоб не боялися, бо це навчання. Жінки закінчили роботу на полі і пішли до дому. Бачать, а воєнні солдати забирають чоловіків по селі. Мама прийшла до дому, бачить - летять три німецьких літака. Кинули на Побережжі одну бомбу і близько нашої хати ще дві. Всі люди стали тікати хто куди. Мама втекла у посадку і лягла. Коли літаки полетіли, мама пішла у дитячий садочок, забрала мене до дому. Коли ми прийшли, мама на кожне вікно поставила подушки, щоб куля не влучила у нас. Потім ми з переляку заховалися під стіл. Багато людей ховалося у погрібі. У сусідки, Замараєвої Віри, бомба влучила у сам погріб, вона якраз хотіла бігти туди ховатися. На щастя залишилася жива.
Одного дня до нас прийшов батько Пруса Володі і каже мамі, щоб йшла до нього до дому. Коли мама прийшла, бачить, стоїть чоловік якийсь, він назвався Гайдукевичем і сказав, що йому треба жити з такою жінкою, до якої не ходять чоловіки. У мами свого чоловіка не було, але і цей їй був непотрібен і вона йому відмовила. Він все одно пішов до нашої хати жити. Гайдукевич вів себе дуже підозріло, постійно чогось ходив у ліс. На той час у нашому селі вже були німці. Він у них постійно щось випитував. Як потім ми вже дізналися, це був наш партизан. У нього була рація і він все передавав нашим солдатам. Німці про нього дізналися і розстріляли.
У хаті Качуковського Міліяна, була вся німецька контора. Міліян теж служив німцям. Людей з села виганяли ремонтувати дорогу. Моя мама підійшла до Качуковського і стала просити, щоб не брали її на роботи, бо в неї маленька дитина вдома. Він дуже крикнув на маму і обізвав. Осторонь стояв німець, який все чув. Він підійшов до мами і сказав йти до дому, сидіти з дитиною.
До нас у гості з Вінницької області приїхала бабуся Марія і привезла гостинця. Жінка Качковського донесла, що бабуся партизанка. Маму визвали до них до дому на допит, але все обійшлося. Ще у нашому селі жив Кузенко, який робив поліцаєм.
Я більше жила у бабусі. Одного разу прийшов до нас німець і забрав курку. Бабуся плакала, а він каже: «Нема курка, нема яйка, досвіданія хазяйка.»
На Різдво німці ходили і колядували по хатам. Дуже ображали хлопчиків підлітків. Як бачили їх, то заставляли їх гавкати і лазити рачки.
Пішов слух по селі, що мають підірвати путь. Мама мене відвела на Заболотніки, щоб не поранило осколками. Сама повернулася до дому, сиділа з жінками у хаті, коли прийшли німці і кажуть: «Матка, вари чай.» У хаті не було води, вони взяли відра і пішли по воду. Через деякий час мама вийшла на двір і бачить, що у село заходять наші солдати. Німці почали тікати, залишаючи по хатам міни. Бурова Ліда підбігла до наших солдат і сказала, що у неї в хаті 5 німців. Трьох наші вбили, а двоє тікали так, що аж загубили взуття. Після війни жили тяжко. Ходили по городам збирали картоплю. У лісі збирали бриндуші. Хлопчик Вознюк Вася забрав у мене одну брендушу, я йому як дала палкою, ледь око не вибила. Допомагала мамі, пасла корів. Так ми і пережили цю страшну війну.»
Зі спогадів мешканки села Малий Фонтан Кострової Марії Микитівни:
 «Народилась я в 1934 році. У мене раніше була фамілія Осадчук. Я все життя прожила в селі Малий Фонтан. Коли німці лиш заїхали у село, моя сім’я втекла в село Гидирим. Там ми прожили 2 неділі і вернулися потім назад. Пам’ятаю, як їздили на машинах німці, а ми з сім’єю ховалися за грубкою у хаті. Білим днем німці крали кури. До моєї бабусі Олександри Мазуран прийшли німці щоб забрати худобу, вона дуже плакала, один німець пожалів її і не дав усе забрати. Більшість у нас були румуни. Вони дуже крали і забирали людей на Побережжя,щоб відгортали сніг з путей. Мене з мамою і братом Філею теж забирали на роботу. Пам’ятаю сніг тоді був під самісінькі дахи, і ми з Філею робили у снігу схованки і ховалися у них, щоб нас не забирали на роботу.
Німці не так знущалися над людьми, як румуни. Одного разу я і моя менша сестра Ірина з братом Ванею пішли кататися на санчатах. З-за кущів виїхала німецька машина на нас. Ми стали тікати. Я тягнула свого братика, а сестра санчата, нам було дуже страшно. Ми бігли і плакали, а німці їхали ззаду на нас і реготали. Потім, коли їм напевно надоїло з нас знущатися, вони поїхали собі далі, залишивши нас у спокою. Це було у 1944 році.
Одного разу у нашій хаті, п’яний румун чіплявся до моєї мами. Щоб залякати, вистрілив у стелю. Мама дуже кричала. Батько мене послав до голови колгоспу Кузенка Василія за допомогою. Кузенко і ще один німець прибігли і врятували маму. Посадили румуна на 15 суток.
Мій батько на фронті не воював бо у нього не було усіх пальців на руці. Було дуже голодно. У нас був свій город, що посадимо то і будемо їсти, якщо не заберуть фашисти. Німці брали тільки кури, а от румуни все підряд. Пам’ятаю ми сіли на дворі їсти,а німці коло криниці умивалися. Їх було четверо. Кажуть мамі: дай млака і цукер, мама не зрозуміла і дала солі. Німці дуже сміялися.
Одного разу у нас по Фонтані у 1944 році румуни гнали євреїв до лісу, а там були ями від землянок. Євреїв, що не могли йти, румуни кидали у ті ями і убивали. Мій батько раз косив траву на полі і знайшов голову єврея. Це було дуже страшно, він відніс її до лісу і закопав. Люди розказували, що з лісу євреїв вели у село Борщі. Спочатку вони тримали їх у полоні і не кормили. Моя мама, тітка Маруня і нанашка Лікера варили мундиру, кабак і кидали через тин людям, а румуни їх відганяли. Там у селі були такі ями великі від силосу. Румуни після знущань кидали євреїв туди і починалось жахіття. Людей закопували живими. Очевидці розказували про страшні людські крики, а потім що ще три дні земля рухалася під умираючими євреями».
Записав зав. бібліотекою с. М. Фонтан Ірина Дмитрієва
| |
