Пам'ять втрачених сіл

 

Село Кругляк

 

 

 В 1987 році з мапи України зникло іще одне село - Кругляк. Село, в якому я народилася... Воно потрапило в число неперспективних. Зникло село, перетворилось на зону відчуження. Чому? Одна з причин - урбанізація, тобто міграція молоді до міста, де була робота і зарплата. Тут нічого не можна було вдіяти - це загальносвітовий процес. Але було ще багато причин, по яких люди залишали свої домівки і батьківські могили. Село було віддалене, без жодної інфраструктури.

Село Кругляк відносилось до Котовського (Подільського) району Одеської області. Як адміністративна одиниця було зареєстровано в 1905 році. Межувало з селами Косарово (1 км),  Станіславка (5 км), Комарово (3 км), Колбасна (4 км).

Маленьке, мальовниче село знаходилось у великому яру - звідси і назва - Кругляк. Одна, єдина вуличка на 35 глинобитних хат, критих соломою.

Село було заснована в 1900 році. Перша його адреса – Херсонська губернія, Балтський повіт.  Село виникло завдяки серії заходів, які проводив царський уряд Росії в 1907-1911 р., відомих у літературі під назвою "Столипінська аграрна реформа", ідеями якої було знищення селянської общини, дозвіл селянам отримати землю у приватну власність (поселятись на хуторках або "отрубах") та переселення селянських сімей у слабо заселені райони.

В південно-західній частині Подільської губернії в кінці 19-го та початку 20-го століття розпочалось будівництво залізничної дороги Слобідка – Бельци та цукрового заводу в місті Рибниця.

З 1882 року впродовж більше 10 років французькі та польські колонії вели будівництво ділянки розгалуження  залізничної дороги Одеса – Київ – Тернопіль від станції Слобідка до станції Рибниця і далі через річку Дністер до населеного пункту Бельци. На новобудові залізничної дороги працювали десятки тисяч позбавлених волі  солдатів-штрафників і вільнонайманих, із числа сільських жителів, із населених пунктів приближених до  залізничної дороги. В 1892 році залізнична вітка Слобідка – Рибниця почала діяти, а через два роки важкої праці закінчилась побудова мосту через річку Дністер.

Одночасно з побудовою залізничної дороги польсько-німецькі компанії вели будівництво Рибницького цукрового заводу, який в 1898 році почав працювати. Це був п’ятий цукровий завод на території Подільської губернії Росії.

У зв’язку з  введенням в експлуатацією залізничної дороги Слобідка-Бельци і Рибницького цукрового заводу виникла гостра потреба розширення земельних площ  для сівби цукрових буряків, але нестача людей затримувала рішення цієї задачі. Царське правління Росії вимагало від губернатора Подільської  губернії  забезпечити вирощування цукрових буряків в радіусі 12-15 верств від цукрового заводу та транспортних магістралей Рибниця – Балта, Рибниця – Кам’янець – Подільських залізничних доріг Слобідка – Бірзула.

Нестача людей на території Балтського повіту і обширні території неосвоєних земель різко гальмувало виконання поставленої мети. Одночасно в Тульчинському, Ольгопольському повітах людей було перенаселено. В сім’ях було по 6-10 чоловік, землі всім не вистачало, і царське правління Росії прийняло рішення про переселення. Для цього відкрили ряд банків для видачі кредитів переселенцям для закупівлі коней, кормів, хозінвентаря.

В 1881 році було відкрито Селянський банк в Кам’янець – Подільському, а потім в Балтському повітах. Для забезпечення  угод  по перепродажі землі були відкриті нотаріальні контори.

В число кредиторів і переселенців могли ввійти лише фізично здорові і сильні люди. Чоловіки 27-30 років, які відслужили строкову службу в армії по 6 років в сухопутних військах, або 7 років в морських частинах Росії. Жінки від 18 до 30 років. Наділи на землю на сім’ю виділялись подушно. Найвищий наділ на чоловічу душу складав 15 десятин, але були й наділи по  3,5;  4,5;   6-7 десятин на душу.

В Балтському повіті було 36  волостей, серед яких була і Нестоїтська (центр село Нестоїта), де серед одних із заможних поміщиків - землевласників була родина Юревичів.

Багато переселенців, які прибули на землі Нестоїтської волості Балтського повіту, користувались пільгами і особистою свободою, визначених Указом царського уряду від 1827 року. Цей закон звільняв селян від прикріплення їх до поміщиків по місцю проживання. Уряд Росії встановив умову поміщикам – це заселення в найкоротші терміни. Не виконав, не освоїв землі – поміщик банкрот. Складався ліквідаційний акт і частина землі вилучалась у поміщика і продавалась запрошеним селянам. Виникло багато поселень, хуторів, сіл підданих поміщику, але не закріплених селян. Потік переселенців ріс з кожним роком.

Переселенська політика спочатку мала великі масштаби, на нові землі виїхало майже 1 млн. чоловік. Серед них були і перші засновники села. Землі збанкрутілого пана Юревича розпродували і селяни із ближчих сіл Молдови та переселенці з Томашпільського, Брацлавського, Новосушицького, Хотинського, Гайсинського та Балтського повітів  купували їх за готівку та брали в кредити через Кам'янець-Подільській поземельний банк.

Першими поселенцями і засновниками села були Цирфа Євген, Бондар Ярема, Герук Іван, Халупняк Кузьма, Омельянович Уліян, Франчук Єфрем, Передерко Іван, Плохотнюк Гнат, Созанський Семен, Рашевський Іван, Поцілуйко Гнат.

Сім'ї Франчуків та Халупняків приїхали з села Комарівки Вінницької області, Бондарі, Геруки були з села Калюсики Віньківського району Хмельницької області, Омельяновичі та Салії прибули з села Попенки сусідньої Молдови, а сім'я Цирфи Євгена Андрійовича приїхала з села Тимкове, купивши 8 десятин землі. Сім’я Плохотнюків – з Балти.

Історія кожної сім’ї перших переселенців як дзеркало відображало події тих років, що відбувалися з жителями села. Про багатьох з них можна написати цілі розповіді. Розповідають, що щонеділі жителі Кругляка відправлялись на базар у село Колбасна. У Халупняка Кузьми був гарний кінь і він віз туди свою дружину Парасю. Якщо дружина купувала йому на базарі «келих», то додому їхала на возі, а якщо ні – то йшла пішки, і ніякі умовляння не допомагали.

Серед переселенців-християн були і сім'ї росіян-старовірів, які шукали притулку від гонитви за їх віру. Це були сім'ї Андрушкова Алампія, Васильєва Логіна, Кривоносова Антипа, Баланова Амоса, Семенова Іллі.

Щоб розпочати будівництво, люди спочатку шукали воду - основу життя. Тут протікала невеличка річка (назви ніхто не знав). Ось біля неї і вирішили будуватись. В цій місцевості було багато джерел, тож на обох кінцях села були викопані криниці. Для їх будівництва каміння возили з Молдови. Згодом біля криниць були викопані копанки, в яких прали білизну, вимочували та тіпали  коноплі, купались.

Перші хатинки були плетені - зі стовпів та лози, потім закидались замісом з глини та соломи. Хто не міг звести собі таке помешкання, копали "болгани" - вгрузлі в землю халупки, де одна стіна була в землі, три інші споруджувались з підсобних матеріалів.

Дуже важко жилося людям в перші роки, доводилось важко трудитись, налагоджувати роботу млина та кузні. Перший млин-вітряк побудував заможний хазяїн з села Косарове Паламарчук Мойсей, туди везли збіжжя і кругляківці. В кузню, як і в церкву, ходили до села Колбасна.

Мало помалу життя налагоджувалось. Люди тримали підсобне господарство, трудились на власній землі. Жінки всю зиму обробляли вовну, пряли коноплі, дерли пір’я. В селі був єдиний ткацький верстат у Передерко Марії, на якому по черзі ткали полотно, потім відбілювали в лузі, а фарбували ягодами бузини. З полотна шили одяг, а на ногах носили постоли і тільки у великих хазяїв були хромові чоботи.

В селі була своя бабка-повитуха Омельянович Мариня, яку запрошували до породіль. Також вона виливала переляк у маленьких дітей, вишіптувала бешиху. Спершу баба п'ять разів читала "Отче наш", "Богородице Діво" та три рази "Вірую во єдиного Бога". Після молитви говорила: «Чи ти з вітру, чи ти з сонця, чи ти з каменю, чи ти з роси, чи з води, чи турецький, чи німецький, чи жидівський, чи бахурський, чи жіночій, чи дівочій, чи чоловічий, чи парубочий? Я ж тебе відмовляю, я ж тебе визиваю: тут тобі не бувати, тут тобі не розкошувати, жовтої кості  не ламати, червоної крові не в'ялити, білого тіла не сушити. Іди собі між каміння, між яри, між ями, там тобі воювати, там тобі розкошувати, каміння перевертати, жовті піски пересипати, а тут тобі не бувати".

Життя маленького села ішло своїм шляхом. Колосились ниви, политі гірким потом. Підіймались  сади і виноградники, висаджені дбайливими господарями. В основному це були вишні, сливи, абрикоси, яблуні. В селі народжувались перші діти. На долю сельчан випали усі труднощі, які долав наш український народ. Це і революція 1917 року, громадянська та перша світова війна.

 Прийшла в село і колективізація, коли в 1929 році селяни змушені були здавати в колгосп все, що нажили непосильним трудом. Першим головою колгоспу був Цирфа Євген Андрійович. Було в селі і розкуркулення, коли з села вислали сім'ї Кривоносова Антипа та Паламарчука Мойсея.

У 1919 році Раднарком СРСР заснував Всеросійську надзвичайну комісію з ліквідації безграмотності і видав декрет, згідно з яким населення від 8 до50 років повинне було вчитися грамоті. У Кругляку теж відкрили "лікбез". Вчила і старих і малих молода освічена дівчина - Цирфа Євдокія.

Пережили кругляківці і голодомор 1933 року. Мору не було, але в окремих сім'ях помирали маленькі діти, батьки яких у пошуках їжі були в Польщі та в Західній Україні. В 1937 році був репресований Балашов Амос. До його двору під'їхав чорний "воронок" і більше в селі його ніхто не бачив.

В 20-30 роки село було підпорядковане Климентівський сільській Раді. Згодом його відписали до Комарівської сільської Ради, а ще пізніше воно стало відноситись до Станіславської сільської ради.

Страшною сторінкою для сельчан стала Друга Світова війна. На фронт були призвані:  Поцілуйко Степан та Іван, Халупняк Мефодій та Прокіп, Омелянович Антон та Павло, Бондар Михайло, Плохотнюк Іван та Антон, Малиновський Семен, Франчук Микола. Вони так і не змінили гімнастерки на цивільний одяг,  а повернулися до рідного села тільки скупим рядочком в військовому трикутнику-похоронці: «Загинув, захищаючи свою Вітчизну».

Як було матерям-вдовам роз’яснювати своїм діточкам що вони навіки втратили свою опору і надію, найріднішого на світі - батька. Восьмеро дітей залишились сиротами у Плохотнюк Поліни: Григорій, Омелян,  Яків, Михайло, Валентина, Софія, Панфіл, Глафіра. Ця звістка підкосила матір, але діточки як могли давали собі раду. По черзі самі пекли хліб, вели господарство, порались на городі.  П’ятеро дітей осиротіло в родині Халупняка Мефодія: Ніна, Клавдія, Поліна, Віра, Іван. П’ятеро у сім’ї Халупняка Прокопа: Михайло, Галина, Микола, Віктор, Федір.

Під час окупації в селі були румуни, примарія знаходилась у селі Комарово. Працювали усі, жінок ганяли на поле сапати кукурудзу та соняшник і якщо хтось провинився - били нагайками. Так "скуштувала" їх і Василик Марія, яка запізнилась на поле на декілька хвилин, а Бондар Феню та Плохотнюка Сергія забрали у примарію за те, що знайшли у садку на горісі радіо, яке слухали всім селом. Коли ногами били Плохотнюка Сергія, тітка Феня зомліла і це її врятувало від екзекуції. А Сергій після побиття румунами захворів і помер в 1945 році, залишивши сиротами шестеро дітей.

В липні місяці 1941 року в районі села Кругляк ішов запеклий бій між відступаючими  військами Червоної Армії та фашистськими загарбниками. В цьому бою загинуло та померло від ран в шпиталі, тимчасово розташованому у комарівський школі, 60 радянських воїнів, які всі поховані в братський могилі на місцевому кладовищі. В 1950 році був споруджений обеліск, де помилково викарбували 1944 рік (рік визволення села від німецько - румунських окупантів) і тільки в 1986 році, отримавши архівні документи була виправлена неточність, і на місці скромного обеліску встановили монумент, де золотом викарбували ім'я кожного, хто загинув в цьому бою.

Після визволення села польовий комісаріат призвав на фронт хлопців, яким за час війни виповнилось по 18 років. Після Перемоги в своє село повернулися воїни-визволителі: Бондар Максим, Омелянович Петро, Цирфа Василь, Рашевський Іван,  Василик Конон, Бондар Іван, Поцілуйко Іван.

Життя в селі налагоджувалось. Працювали в колгоспі "Январский пленум", який об'єднував два села: Кругляк та Косарово. Головою колгоспу був Ставченко Микита. Мали близько 250 га землі, збудували свиноферму, конюшню, пташник, стайню, мали кузню. Ковалем був Плохотнюк Олексій. В колгоспі відкрили дитячий садок, де колишня повитуха Омелянович Мариня  працювала нянькою.

Страшний недорід 1946-1947 років знову спровокував голод. Маленькі  діти пухли з голоду  в холодних хатах. За жменьку колосків, зібраних на колгоспному полі, їх нещадно били. Так в тюрмі опинилася маленька Саша Рашевська, яку старші жінки підговорили на крадіжку двох кругів макухи із колгоспної комори. Була надія на те що її ніхто не побачить і не накаже.

Найбільше голодували діти у сім'ях, де не було батька (багато не повернулось із війни чи померло від ран). В колгоспі працювали за трудодні, зарплату видавали в кінці року. Сельчани були обкладені різними займами, оброками, повинні були здавати певну кількість м'яса, яєць. Як що не могли здати продукти, то треба було заплатити гроші. Пам'ятають кругляківці Стахова, який забирав із вдових хат все що мало хоч яку цінність - будь то рядно чи хустка.

Працювали багато та самовіддано, не знаючи вихідних та свят. Солдатські вдови, багатодітні матері та всі жінки села жали серпами пшеницю в спекотний час, всю осінь збирали вручну цукровий буряк, а взимку збирали по засніжених полях кукурудзу.

Бондар Розалія, Василик Ганна та Марія, Бондар Зінаїда, Халупняк Тетяна, Поцілуйко Анастасія, Халупняк Прасковія, Салій Марія, Ракачинська Ганна та Зінаїда, Плохотнюк Палагна, Шевченко Текля, Омелянович Олександра, Передерко Ганна - ці невтомні трудівниці, які своїми руками підіймали із руїни країну, а також своє рідне село.

Нелегка доля випала й дітям села, що народились перед війною та під час неї. Голод, холод - це назавжди запам'яталось дітям війни. Вони переростками пішли до Комарівської школи. Взимку було особливо важко, поки доходили до школи до ніг примерзало благеньке взуття, а у школі топили пічку і вчительки Перепічка Лідія Василівна та Бурлака Фросина Марківна відігрівали спочатку своїх учнів, а вже потім вели уроки. Не багатьом судилося   отримати хоча б неповну середню освіту. Навчання переривали після 4-5 класу і йшли допомагати батькам у колгоспі. Дівчатка в 12-13 років працювали у ланці, пасли колгоспних гусей, свиней, а хлопчики були коло коней, допомагали механізаторам. Тяжко, над силу з малих років працювали, недоїдали, часто хворіли. Мабуть тому всі були худенькі і маленького зросту і коли повиростали.

Сім'ї були багатодітними, так у Бондарів Максима та Зінаїди виховувалось 8 дітей: Павло, Неоніла, Дмитро, Андрій, Михайло, Терентій, Ольга та Євгенія. Батьки з ранку й до ночі працювали в колгоспі, старші діти теж допомагали, а вдома залишились найменші. Ользі Бондар було 10-11 років і вона повинна була нагодувати усю велику сім’ю, а малої поварихи майже не було видно із-за високих казанів, що кипіли на плиті. Вдова Плохотнюк Палажка підіймала 6 дітей: Віра, Іван, Олена, Євген, Олександр та Олександра. І всіх треба було нагодувати, одягти - взути. Часто дітей віддавали у сусідні села в наймити. Там вони доглядали маленьких діточок, порались коло свиней та птиці, пасли чужих корів.

У 50-60 роки жити стало краще. В колгоспі щомісяця платили зарплату, почали давати більше хліба на трудодень. Люди тримали особисте господарство, обробляли городи. В селі налічувалось близько 10 корів, у дворах були свині, кури, гуси, качки, індики. Пенсіонери тримали кіз. На місці стареньких хаток почали зводити хати з лампачу. Хати були на дві половини, які розділялись сіньми та коморою. В одній половині хати ставили грубу і там зимували, другу називали - великою. Там було гарно прибрано. Високе, охайно застелене білосніжним мережаним простирадлом ліжко, на якому лежали гіркою м’які білі подушки, розшиті такими яскравими квітами, що в хаті аж світлішало.

 І страшно їх було чіпати – так усе до ладу. В кутку обов’язково стояла скриня де зберігався скарб усієї родини. Під вікнами стояли стіл і лава. У великий хаті святкували родини й весілля, храмове свято чи прощались із покійним.

Надлишки сільськогосподарської продукції носили на базар у село Колбасна, де було розташоване військове містечко, а для себе на зиму солили огірки, помідори, капусту, яблука. Сільська комора… з поличок на вас дивляться слоїки з варенням, в кутку висять плетені вінки цибулі та часнику, в торбинках сушені яблука, сливи, абрикоси, вишні, груші.  Зимові сорти яблук зберігали у "солом'яниках" у полові.

Після розрухи та хаосу  війни село відроджувалось. Люди тягнулись до краси та знань. Біля кожної хати господині вирощували квіти. Вони були прості і невибагливі: купчаки, майори, матіола, а в хатах на підвіконнях  квітували   красавчики, фуксії та веселі калачики,  які були для них уособленням довгоочікуваного спокою, сімейного щастя та затишку. Їхні яскраві шапки квітів виглядали із-за фіранок вікон. Життя було важке і безрадісне, а квіти ніби розуміючи це  квітували в простих жерстяних банках  та ржавих дірявих каструльках.

З великим ентузіазмом, молодь села трудилась у своєму колгоспі, а також працювали на станції Колбасна на складах з боєзапасами.  Всі тягнулись до знань, до кращого життя. Багато поїхало навчатись у ФЗО. Отримували робітничі професії. Так Бондар Дмитро, Халупняк Федір стали будівельниками, Василик Микола та Халупняк Микола, Рашевський Анатолій  - токарями, а Бондар Андрій, Халупняк Іван, здобули професію механізатора.

Село було маленьким, люди важко працювали на землі і зірок з неба не хапали, але Кругляк пишався тими односельцями, що пішли вчитись та досягли в житті чогось кращого. Це - Цирфа Дмитро Євгенович – кадровий офіцер Радянської Армії,  Бондар Микола Михайлович - слідчий карного розшуку у Молдові, Омелянович Михайло Петрович, який після закінчення Станіславської середньої школи був призваний до лав Радянської Армії.

Михайло Омельянович служив в прикордонних військах в Туркменістані.  Після закінчення Київської вищої партійної школи працював партійним секретарем на Київському авіаційному заводі імені Антонова. Кожного разу, приїжджаючи в Станіславку до рідної сестри Марії, Михайло спішив відвідати свою маленьку Батьківщину, яка йому снилася і манила до себе ця велич земної краси.

Бондар Павло Максимович був начальником станції у Молдові, а Бондар Михайло Максимович закінчив будівельний технікум і працював в місті Красноярську. Плохотнюк Ліна Омелянівна після закінчення технікуму працює в місті Рибниця. Халупняк Надія, здобувши середньо-спеціальну освіту, працює бібліотекарем. Нащадки Бондаря Максима, Халупняка Василя живуть в Америці, Халупняка Прокопа – в Ізраїлі, а скільки їх живе  території колишнього Союзу – ніхто не знає.

В 60-ті роки колгоспи сіл Комарово, Косарово, Кругляк об'єднались із Станіславським та Нестоїтським в одне велике господарство "Дружба народів" з центральною садибою в селі Нестоїта. Рішенням загальних зборів головою був обраний фронтовик Ковальчук Касіян Оверкович. Господарство швидко розпалось, тому що керувати ним було надто важко.

В 1967 році колгосп у селі Станіславка дістав назву імені 50-річчя Жовтня, ним уміло керували станіславські спеціалісти на чолі з головою Красовським Сергієм Пилиповичем. А в Кругляку бригадиром був Плохотнюк Юхим Ігнатович. Він був батьком тим хлопчакам, які росли безбатченками, допомагав як міг багатодітним сім'ям та вдовам.

У бригаді було 70 нормовичок, які з весни до пізньої осені працювали в полі, тому діточок возили в дитячий садочок села Комарово. Там вони знаходились з понеділка до суботи цілодобово.

Село жило дружньо, бо всі жителі були якщо не прямі родичі, то куми та свати. Хоч своєї церкви не було та всі релігійні свята відзначали всім селом. Особливо згуртовувало храмове свято Казанської Божої Матері, яке святкували 4 листопада.

До свята готувались заздалегідь, прибирали оселі, запрошувались гості. В цю пору добрий господар різав свиню, забивав птицю. Господині старались смачно зготувати.

Гостей чекали зазвичай після обіду. Стіл накривали традиційними стравами - холодець з півня, вінегрет, голубці, картопляники або печеня з м'ясом, капуста. На солодке були кисіль та домашнє печиво, заздалегідь думали і про випивку. В основному пили самогон, але були й різні наливки. Почастувавши гостей, господарі разом з ними ішли до інших родичів чи знайомих. І в кожній оселі з радістю запрошували всіх до святкового столу.

Захмеліли гості ділились новинами, планами і починали співати, адже пісня була вінцем завершеної роботи. Найулюбленіші пісні наших батьків "Ой чий то кінь стоїть", "Стоїть гора високая" та "Ой дубе, мій дубе". Із піснею колись починали сівбу, піснею закінчувався трудовий день наших дідів - прадідів. В піснях вони виливали свої душевні пориви, свої мрії. Гарні голоси зливались. Але серед усіх можна було виділити Ракачинську Ганну, Василик Ганну та Бондар Раїсу, які співали найкраще.

Молодь села теплої пори року збиралась на вечорниці та співала своїх пісень, танцювала свої танці - краков'як, польку. Були серед них і музики яких ніхто не навчав грати - це був талант від Бога. Найкраще грали Бондар Іван та Микола, Плохотнюк Омелян, але був у селі такий парубок як Плохотнюк Іван. Він мав  артистичні здібності - вмів влучно пожартувати, майстерно розповісти про якусь пригоду, і скрізь, де він з'являвся, завжди збирався гурт людей, охочих посміятися. Крім того він був здібним музикою, грав практично на всіх музичних інструментах, що були на селі і жодне весілля чи проводи в армію без нього не обходилось.

Особливо зворушливо линула селом пісня, коли співали кругляківські удови: Халупняк Тетяна, Бондар Розалія, Плохотнюк Пелагея, ПоцілуйкоНастася, Омелянович Анастасія, Халупняк Прасковія.

Любили в Кругляку і загадкове свято Івана Купала, магічний день Андрія Первозванного, заквітчаний Маковій, веселе свято Миколая, особливий свят - вечір, фантастичні  Різдвяні свята, щедру Маланку, довгоочікувані Великодні свята…

А які цікаві весілля гуляли у селі! Весілля в селі любили найбільше, його чекали й старе й мале, не говорячи вже за молодят. Починалося воно із сватання у вільний від польових робіт час (на м'ясницькі свята та від Великодня до Трійці). Свататися йшли пізно ввечері, щоб зберегти сватання в таємниці. Якщо дівчина давала згоду на шлюб, то перев'язувала старостів рушниками, а хлопцеві давала хустину. 

Саме весілля розпочиналось весілля в суботу, коли молоді під гармошку разом із дружками та старостою ходили запрошувати гостей. На весілля обов'язково пекли весільний коровай, прикрашений барвінком та калиною, для чого запрошували тільки тих жінок, що щасливо проживали у парі. В кінці весілля його розламували над головою молодого та розкидали у натовп.

 Страви до столу подавали старостихи, а старости частували гостей напоями. Після того як подавали гарячі страви починалося в'язання. Перев'язували тканиною та рушниками, які заздалегідь готували наречена та її мати. Найкращими рушниками в'язали нанашків, у них була найпочесніша роль на весіллі. На почесну, яка проходила окремо в нареченого та молодої, дарували гроші, ковдри, подушки, постільну білизну, посуд. Першими йшли на почесну  до молодят старійшини роду - бабусі і дідусі, потім батьки, за ними - близькі родичі, а далі - всі запрошені. Весілля гуляли весь день окремо і тільки під вечір молодий зі своїми гостями йшли за нареченою.

Але тут їм виводили стару бабу або іншу дівчину, убрану в весільний наряд. І тільки після викупу, який платили старости, їм виводили справжню молоду. Молодий забирав наречену до себе, його гості несли її посаг. Уже поночі молоду розбирала нанашка, яка знімала з голови вінок і покривала її хустиною, а нанашко знімав букет з молодого. Після цього молода йшла до танцю, а молоді незаміжні дівчата спішили сісти на її місце, адже вірили що та дівчина, яка перша встигла це зробити швидко вийде заміж.

Другий день весілля - суцільні жарти та видумки. Спочатку молодій приносили у дім молодого "сніданок" - буряки, калину, качан кукурудзи. Потім молоді з весільним гуртом йшли до хати нареченої, де нанашка пригощала весільним короваєм з медом, а також пов'язувала кожному гостеві червону нитку - знак того, що наречена була цнотливою. Нанашці весь час потрібно було пильнувати горнятко з медом, аби молодь не вкрала. Бо тоді прийдеться платити  викуп.

Особливо цікавим було весілля, де батьки одружували наймолодших дітей. Їх прибирали нареченими. Батькові робили букет із будяків, мати була в такому самому вінку, сережки робили з цибулин, намисто з гіркого перцю. Цих молодих теж обдаровували і потім возили по селу на тачці або возі, замість коней запрягали зятів, старостів. Напували "коней" замість води вином. Коло молодих були "ряжені" - лікар, піп, чорт, баба.

Невідомо хто в селі одружувався першим, але останнє весілля село гуляло в родині Передерко Миколи та Валентини, які віддавали заміж четверту доньку Світлану.

Кожен хлопець із села готувався до служби в лавах Радянської Армії. Це було почесним обов'язком юнаків. В п'ятдесятих роках із села було призвано близько 20-ти осіб. Хлопці мали середню, або неповну середню освіту, професію. Якщо на весілля в Кругляку можна було не прийти, то на проводи в армію сходились обов'язково всі запрошені друзі та родичі. Мати перев'язувала сина рушником, щоб легка була йому дорога та служба. Після застілля і всіх напутніх слів хлопця з Кругляка проводжали в Комарово до дуба – двохвікового свідка історії тутешніх сіл, він є не тільки легендою, а своєрідним символом нашого краю. 

Ріс він на подвір'ї діда Василя Перепічки, коли село окупували румуни, то хотіли зрубати дерево. Господар обхватив дерево руками і не дозволив їм це зробити. Чим могла закінчитись ця сутичка, він розумів, але румуни посміялись з діда і залишили дерево. Давно немає господаря і його родини, а він стоїть і нині серед зеленого роздолля лук як своєрідний рубіж між дитинством та юністю.

Крім батьків проводжала хлопця і його кохана дівчина, яка обіцяла дочекатись його повернення. На згадку про себе дівчата дарували юнакам вишиті та обплетені мереживом носові хусточки, які вони зберігали як пам'ять, як зв'язок із рідною стороною.

Село зникло, люди роз'їхались по світах, але залишилось на цій землі одне пам'ятне місце, яке раз на рік збирає колишніх односельців разом. Й це місце - місцеве кладовище, куди на проводи приїздять люди з різних куточків, з різних країн.

Проводи - це звичай поминати померлих на їхніх могилах. У Кругляку це було у першу неділю після Великодня. На цвинтарі в цей день людно, на столах біля могил розкладають їжу, на могилах - квіти, свічки, калачі, крашанки, солодощі та посуд із водою. Станіславський священик править панахиду та вітає усіх зі світлим святом Пасхи. Після цього все, що було на могилках, роздається за упокій душі. Тільки тут можуть зустрітись та поспілкуватись колишні земляки, згадати своє життя і коли розпрощаються, то просять Бога, щоб допоміг дожити до наступних провід і знову зустрітися.

 Ця давня традиція свідчить про високу моральність людей, які бережуть в душі пам'ять роду.

 Але, на жаль, є на кладовищі й такі могили, де ніхто нікого не згадає. Це маленькі горбики без хрестів (їх спалили в страшні роки голоду та холоду), вкриті вічнозеленим барвінком. Там могили перших поселенців села. Ніхто не знає і не дізнається ніколи, хто там похований. І марно вони виглядають щороку і не один рік підряд своїх близьких.  Ці могили вийшли з роду - всі родичі померли.

Продумали наші діди і місце під кладовище. Воно було розташоване на рівній відстані від трьох сіл - Косарове, Комарово та Кругляк. Села були невеличкі і всім місця вистачало. Саме кладовище було розподілено на три частини, де повинно було окремо ховати християн-українців, поляків- католиків та старовірів-росіян. Але поляки (хоч такі і були в селах ) були поховані разом із християнами.

Смерть людини в Кругляку, як і всюди сприймалась як велике горе. В момент смерті запалювали свічки та ладанки, закривали дзеркала, які були в хаті. Коли в селі був покійник, жодна господиня нічого не сіяла, не солила огірки чи капусту, бо посіяне замре в землі, а посолене погниє. На знак того, що в хаті небіжчик, на воротях вивішували білу перемітку - хустину чи рушник, дівчата розпускали волосся, чоловіки ходили без чоловічих головних уборів, жінки в чорних хустинах.

Старі люди заздалегідь готували собі все на смерть. Це і одяг, в який вбирали покійного, і рушники, хустки, доріжки, посуд, свічки. Неодружених дівчат та хлопців ховали в весільному вбранні, на руку ліпили персня із воску. На похорон крім родичів, приходили всі, хто шанував покійного. Крім цього зносили різні продукти, щоб допомогти. Стара набожна жінка читала молитви. Після прощання з померлим, священик правив панахиду і вся процесія рушала на цвинтар. Попереду несли хрест, ікону, вінки, кришку від домовини, покійника, а позаду йшли родичі та односельці. На кладовищі хтось із родичів просив три рази прощення у людей за покійного. Й три рази було чути: Бог простить… Після похорону усіх запрошували на поминальний обід. Сідаючи до столу молитись Богу і найперше куштували обрядові страви - коливо чи борщ.

За майже столітнє існування села не було жодного випадку самогубства, але страшна трагедія була в сім'ї Бондаря  Федора. Двох його синів насмерть збили машини, які в селі тоді проїжджали дуже рідко. Петрові було 18 років і загинув він у 1956, Володимирові був 21 рік.

Невідомо, хто помер у Кругляку першим, але остання людина, яку винесли з села була Халупняк Софія Кузьмівна 1896 року народження.

Історія країни складається з окремих історій міст і сил, окремих родин. В Кругляку прожили своє життя чотири покоління людей. Це перші поселенці зі своїми дітьми, потім їхні діти одружились і у них народились свої. На цьому історія села закінчилась. На місці колишнього села не залишилось навіть руїн, все поросло чагарником і тільки межі між городами вказують, де знаходилось те, чи інше обійстя. 

Сьогодні  село виглядає так.   На подвір’ї  Бойко Домнікії цвіте як і в минулому бузок.  Домнікія Євгеніївна виховала 8 дітей: Михайла, Глафіру, Семена, Петра, Марію, Ірину, Василя. І в пам'ять про цю велику дружню сім’ю  квіти щовесни радують тільки солов’їв, яких без ліку розплодилось в зарослих кущами обійстях.  На межі городу Омеляновича Петра стоять столітні верби  і тільки вітер гомонить з ними, розчісуючи зелені віти – коси.  Молоді акації заполонили подвір’я Халупняка Мефодія,  а на городі Передерко Івана ростуть крислаті клени.

Білим шумовинням зустрічає нас глід на садибі Созанського Семена, і  так кожна колишня хата заросла терниками та бур’янами, з роками зробивши Кругляк непролазними хащами.

Плачуть навесні білим цвітом вишні та яблуні, а восени спілі яблука падають  у трави і ласують ними не люди, а дикі тварини - кабани та косулі, борсуки, лисиці та птиця - фазани, куріпки та дикі качки. В зв'язку з віддаленістю від великих трас, сюди приїздять збирати шипшину та глід, терен,  лікарські рослини - звіробій та материнку, чебрець, хвощ, валеріану, перстач, цикорій, горицвіт.  Любителі "тихого полювання" збирають тут гриби. Хто не полінується, той зимою буде ласувати запашною суницею, яка тут росте усюди. Часто в Кругляк "на природу" приїжджають цілими сім'ями, - смажать шашлик, відпочивають від повсякденних турбот.

Праця і віра - ось складові, які врятують нас, наші душі. Як і сто років тому праця на землі дає сили жити і творити добрі діла. Родючі поля біля Кругляка обробляють  люди, які дійсно закохані в свою справу, люблять  село і тих, хто пов'язав із ним свою долю. Прокопов Сергій Юхимович та Маєвський Віктор Дмитрович. Завдяки їх старанням тут щороку колоситься пшениця чи чарують своїм цвітінням соняхи.

Майже 10 років по шість - сім місяців на рік, а саме з квітня по листопад на колишньому обійсті Плохотнюка Омеляна проживає ще один ентузіаст своєї справи Христич Валентин, випасає тут свою худобу,  косить сіно. Валентин тут не чужий, тут його коріння. Це його прапрадіди Бондар Ярема, Халупняк Кузьма, Омелянович Уліян першими ступили на цю землю. Бувають тут ще й прапраправнуки дідів Христич Ілля та Ангеліна. Вони ще маленькі, але можливо полюблять цю землю так, як оці журавлі, які не зрадили, не покинули своє гніздечко й майже 40 років поспіль вертаються до Кругляка, надіються почути тут щиру пісню та дитячий сміх.

Після оголошення незалежності України по землях колишнього села проходить державний кордон України. Щодня тут бувають наші прикордонники, надійно захищаючи  від контрабанди зі сторони Придністров’я.

З плином часу замулилась річка  біля Кругляка, поросла очеретами долина.  Не зарипить старенька хвіртка, не сполохає тишу самотнього двору, він увесь заріс споришем - нема кому топтати. Село  дихає пусткою. Загубились ластівки по світах, не вернулись додому, не будять двір радісним щебетанням. Вмерло село, де батьківські могили. Снігами припорошені сліди останніх жителів села Бондар Зінаїди та Омеляновича Петра. А скільки їх, таких Кругляків щезло з лиця землі у нашій України, скільком криницям зі святою чистою водою довелося осиротіти…

Чому саме про Кругляк була моя розповідь? Мабуть тому я писала про нього, що це те маленьке місце на великій землі, яке найбільше любиш. Тут народились мої діди, батьки та я.  На цій землі зроблені перші кроки, тут пройшло моє дійсно босоноге дитинство.  На цій землі я вперше побачила цвіт проліска та фіалки, почула спів солов'я. Це тут, в Кругляку, в засніжений хаті, довгими зимовими вечорами наша мама майструвала нам при лампі ганчір'яних ляльок, малювала їм "хімічним" олівцем очі та посмішку.  Тут вперше  було почуто прочитані нею "Харитю"  та "Кленові листочки". Влітку ми пасли на долині гуси, коли підросли - корову. Тут ми підспівували своїм бабусям на свята, бігали хрестувати та колядувати.

Села  немає, а ми продовжуємо любити його, можливо тому, що в уяві зринають спогади дитинства із запахом молока і суниць, із доброзичливими сусідами, які завжди готові були підставити плече в біді. Воно часто сниться ночами.

І сьогодні, хоча мені вже за півстоліття, я люблю тебе - моє рідне село, і , коли біль життєвих невдач і втрат туманить очі, я йду до тебе, моє маленьке село, сідаю на траву, розчиняюсь у синьому небі, купаюсь в літніх зорях. Деякі з них, перекреслюючи небо, падають на землю. Небо, зорі й аромат духмяних трав поволі повертають силу, надію і впевненість в прийдешній день.

Христич (Халупняк) Валентина Іванівна, завідуюча бібліотекою села Станіславка