Меню сайта
Календар свят
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Друзі сайту
...
Легенди рідного краю


Село Бурилове


   Село Бурилово – одне з сіл Климентівської сільради,населення якого в основному росіяни–старообрядці. Старовіри ще за Петра 1 стали тікати з Росії, бо там їм забороняли  служити в церквах  по старим книгам, а крім того наказували їм голити бороди, чого віра їм не дозволяла. Таким чином на півдні тодішньої Росії постало багато слобід старовірів-розкольників. Росіяни-старообрядці були дуже заможними. Життя їхньої общини було досить закрите, вони мало контактували  з іншими поселенцями: поляками, українцями, згодом молдаванами.
  На сучасну територію села Бурилово  вони потрапили з Вінницької області. Одним із перших поселенців на цю землю прийшов старовір  Бурилов і по його прізвищу назвали село.

  На той час це був дуже гарний край з безмежними лісами. В ці краї часто  приїздили  на заробітки – вирубувати ліс. Приїхав  на підробітки і молодий хлопець з Хмельниччини - Іван Бондар. Він був православний, а закохався в місцеву красуню з Бурилово  Анюту. Звичайно, і батьки дівчини, і її шестеро братів були проти кохання своєї сестри з прийшлим голодранцем. Вони   заборонили  Анюті навіть розмовляти  з хлопцем, але той потайки  шукав зустрічі з коханою. 

 

Одного вечора після виснажливої роботи, Іван  городами пробирався до двору коханої, мріючи хоч здалеку побачити  її. Але першими його помітили брати дівчини. Вони, виламавши  коли з огорожі, вирішили відбити в хлопця бажання  женихатись до їхньої сестри. Жорстоко, по звірячому побили вони хлопця і залишили його помирати біля джерела, з якого напували худобу. Вранці люди знайшли Івана мертвим  Анюту, навіть не давши їй попрощатись з коханим, швиденько просватали за місцевого хлопця-старовіра. 

  А джерело, біля якого помирав Іван,з часом замутніло, ніби ввібравши в себе весь біль  закоханого хлопця. Місцеві стали обходити його  десятою дорогою, переповідаючи що вночі джерельце світиться дивним світлом і чути стогони вбитого. Щоб не наражатись на небезпеку, брати  Анюти вирішили засипати  джерело. А навесні там виріс кущ шипшини. І щороку він зацвітав буйним рожевим  цвітом,ніби нагадуючи світу про своє світле кохання, а восени  покривається червоними, схожими на краплі крові, ягодами, нагадуючи про звірячий злочин  проти кохання.  Місцеві жителі  прозвали його «Іванів  свербивус»  (свербивус - місцева назва шипшини).



Село Домниця

   Село Домниця  також  належить до Климентівської сільради. Є в ньому  свої місцеві легенди.

   Одна з них – сімейна легенда  сім’ї  Шептилуть. З покоління в покоління в  ній розповідають про свій прихід на цю благодатну українську землю.  Ще  до відміни кріпосного права сім’я  Астафія  Сєміволкова проживала в Тамбовській  губернії і належала  місцевому поміщику. Пан був надзвичайно жорстокий. Побої , знущання, непосильна щоденна праця змусили  сім’ю Семіволкових зважитись на відчайдушний крок – втечу на південь  Росії. З території Одеської області втікачів не повертали за наказом князя Потьомкіна. Він вважав, якщо повертати втікачів, то вони знову  втечуть, але вже далі до сусідніх держав і населення країни  зменшиться. 

   Отож,  Семіволкови  з горем  наполовину добралися до  села Домниця, яку населяли  українці та молдавани. Місцевий поміщик прийняв  втікачів, а щоб їх не знайши  ( а прибуло їх шестеро чоловік) запропонував змінити прізвище. «Були ви Семіволкови, а станете  Шептилуті, тобто  шість вовків».

    З того часу чисто російська сім’я  носить молдавське прізвище.  Але імена давали дітям російські: Фекла, Прокл, Астафій, Васіліса, тощо.


Легенда про дику оливу

Село Кругляк (Станіславська сільська рада), як і навколишні села, виникло в 1907 році, коли Кам’янецьк-Подільський  поземельний  банк розпродував землі нестоїтського пана Юревича. Селяни  з Вінницької волості  переїхали  освоювати нову для себе територію, мріючи зробити її своєю  батьківщиною.  Колишні володіння пана – густі дубові ліси, тому селяни заповзялись їх викорчовувати під пшеничні лани. Через деякий час  від лісів залишились на згадку дубові гайки, росли клени, акації,  а навкруг  колосилися  ниви.  Так пролітали  роки,  змінився на радянську владу  царський лад, потім  відшуміла колективізація…  Люди жили і мріяли про майбутнє.

Але  в червні 1941 село, як і всю країну, накрило криваве крило війни. Тих, хто підлягав  мобілізації, одразу призвали до лав Червоної Армії, а інші члени громади залишилися в окупації. Важкі то були часи: румунські  посіпаки змушували працювати з ранку до ночі, за найменшу непокору били нагайками, знущалися над беззахисними людьми.

Одного ясного червневого ранку, коли перше сонячне проміння заплуталося в ось-ось готовій вибити колос пшениці, селяни побачили  колону худих, змарнілих і виснажених людей. Супроводжували її німецькі воїни, які весь час покрикували: «shnel Yuden». Селяни зрозуміли, що це гонять євреїв. Звідки і куди  - ніхто не знав, але страшні здогадки налякали людей.  Вони поховалися  і тільки  безстрашні хлопчиська  визирали з-за плетених тинів. Коли колона притишила свій хід, хлопчики побачили  молоду, але геть сиву жінку, яка притискала до своїх грудей  дитину. Сльози невтримним потічком бігли по змарнованих щоках: дитя було вже мертве… Один з німців підійшов  до згорьованої матері, відібрав у неї тільце і передав його одному з хлопців, наказавши похоронити. Колона понуро побрела далі, а голос молодої матері  ще довго бринів в ранковій тиші: «Поховайте його по-людськи!»

 За селом було  кладовище, яке було розділене на три  частини: православне, католицьке і кладовище старовірів. Селяни  стали думати, де поховати  єврейського хлопчика, адже на жодному з цвинтарів його не можна хоронити. Врешті, вдосталь посперечавшись, вирішили  закопати дитину на одному із пагорбів, що оточували село.

Пройшов деякий час, ця подія трохи пригасла в людській пам’яті, її затьмарили  інші, не менш трагічні події. Але ж яке було здивування, коли біля могилки єврейської дитини побачили  дивну рослину: не то деревце, не то кущ,з продовгуватим  срібним  листям, що тихо жебоніло під подувами  легенького вітерцю. Коли ж дерево зацвітало, то все навкруги наповнювалося такими  солодкими пахощами,  що можна було  вчамуріти. Через деякий час  з’являлися мілкі   плоди, похожі на  сріблясті сльозинки. І  сельчани вирішили, що то молода  єврейська мати перетворилася на дерево з сивим, як її волосся, листям, щоб колихати  свою дитину, але дитя спить вічним сном, і мати плаче над ним мілкими сріблястими сльозами-ягідками. Так люди пояснювали одне одному появу незвичного для них дерева - дикої  сріблястої оливи, яка до того часу не росла в їх місцевості. І, можливо, дійсно  з далекої  Іордані прилетіла  маленька зернинка, щоб прорости  над могилою і шелестом свого сріблястого листя молитися за всіх невинно убієнних євреїв в роки другої світової війни.


Колодец  отца Феодосия

Так называют липетчане колодец, находящийся рядом с храмом св. Архангела Михаила. Откуда  такое название? Ответ дает легенда, которая существует и поныне.  Суть ее такова:

«Богобоязненые жители Липецкого решили собраться всем миром и устроить возле церкви колодец, но возникли споры из-за места, где копать. За разрешением спора отправились к священнику балтской церкви о.Феодосию Левицкому (ныне отнесен к лику Святых). Отец Феодосий, выслушав приехавших липетчан, вышел во двор своей церкви и широким взмахом перекрестил лошадей, говоря: «Поезжайте обратно в Липецкое, распрягите одну из лошадей и пустите вокруг церкви. В том месте, где конь остановится и будет бить копытом землю, копайте колодец». Так и поступили…»

В колодце, выкопанном по благословению о.Феодосия, забил настолько мощный источник, что его и в наше время, спустя более 150 лет, невозможно выкачать даже с помощью пожарного насоса, включенного на полную мощность. Вода же имеет прекрасный вкус, обладает лечебными свойствами для людей, страдающих болезнями желудка. А если набрать ее, даже неосвященную, долгое время она стоит и не портится.

Жители села трепетно относятся к этой памятке истории и культуры, делают все, чтобы сохранить ее для будущих поколений.


...
ЦОГ

Молодь, для вас!
Вход
8:49 PM
Вы вошли как: Гость
Архів
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright ЦБС © 2018
Бесплатный хостинг uCoz