Публічна бібліотека імені Євгена Чикаленка Куяльницької сільської ради
Меню сайту
Календар свят
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Друзі сайту
Легенди рідного краю
 

Село Бурилове

   Село Бурилово – одне з сіл Климентівської сільради,населення якого в основному росіяни–старообрядці. Старовіри ще за Петра 1 стали тікати з Росії, бо там їм забороняли  служити в церквах  по старим книгам, а крім того наказували їм голити бороди, чого віра їм не дозволяла. Таким чином на півдні тодішньої Росії постало багато слобід старовірів-розкольників. Росіяни-старообрядці були дуже заможними. Життя їхньої общини було досить закрите, вони мало контактували  з іншими поселенцями: поляками, українцями, згодом молдаванами.
  На сучасну територію села Бурилово  вони потрапили з Вінницької області. Одним із перших поселенців на цю землю прийшов старовір  Бурилов і по його прізвищу назвали село.

  На той час це був дуже гарний край з безмежними лісами. В ці краї часто  приїздили  на заробітки – вирубувати ліс. Приїхав  на підробітки і молодий хлопець з Хмельниччини - Іван Бондар. Він був православний, а закохався в місцеву красуню з Бурилово  Анюту. Звичайно, і батьки дівчини, і її шестеро братів були проти кохання своєї сестри з прийшлим голодранцем. Вони   заборонили  Анюті навіть розмовляти  з хлопцем, але той потайки  шукав зустрічі з коханою.   

Одного вечора після виснажливої роботи, Іван  городами пробирався до двору коханої, мріючи хоч здалеку побачити  її. Але першими його помітили брати дівчини. Вони, виламавши  коли з огорожі, вирішили відбити в хлопця бажання  женихатись до їхньої сестри. Жорстоко, по звірячому побили вони хлопця і залишили його помирати біля джерела, з якого напували худобу. Вранці люди знайшли Івана мертвим  Анюту, навіть не давши їй попрощатись з коханим, швиденько просватали за місцевого хлопця-старовіра. 

  А джерело, біля якого помирав Іван,з часом замутніло, ніби ввібравши в себе весь біль  закоханого хлопця. Місцеві стали обходити його  десятою дорогою, переповідаючи що вночі джерельце світиться дивним світлом і чути стогони вбитого. Щоб не наражатись на небезпеку, брати  Анюти вирішили засипати  джерело. А навесні там виріс кущ шипшини. І щороку він зацвітав буйним рожевим  цвітом,ніби нагадуючи світу про своє світле кохання, а восени  покривається червоними, схожими на краплі крові, ягодами, нагадуючи про звірячий злочин  проти кохання.  Місцеві жителі  прозвали його «Іванів  свербивус»  (свербивус - місцева назва шипшини).


Село Домниця

   Село Домниця  також  належить до Климентівської сільради. Є в ньому  свої місцеві легенди.

   Одна з них – сімейна легенда  сім’ї  Шептилуть. З покоління в покоління в  ній розповідають про свій прихід на цю благодатну українську землю.  Ще  до відміни кріпосного права сім’я  Астафія  Сєміволкова проживала в Тамбовській  губернії і належала  місцевому поміщику. Пан був надзвичайно жорстокий. Побої , знущання, непосильна щоденна праця змусили  сім’ю Семіволкових зважитись на відчайдушний крок – втечу на південь  Росії. З території Одеської області втікачів не повертали за наказом князя Потьомкіна. Він вважав, якщо повертати втікачів, то вони знову  втечуть, але вже далі до сусідніх держав і населення країни  зменшиться. 

   Отож,  Семіволкови  з горем  наполовину добралися до  села Домниця, яку населяли  українці та молдавани. Місцевий поміщик прийняв  втікачів, а щоб їх не знайши  ( а прибуло їх шестеро чоловік) запропонував змінити прізвище. «Були ви Семіволкови, а станете  Шептилуті, тобто  сім вовків».

    З того часу чисто російська сім’я  носить молдавське прізвище.  Але імена давали дітям російські: Фекла, Прокл, Астафій, Васіліса, тощо.

 

Легенда про дику оливу (село Станіславка)

Село Кругляк (Станіславська сільська рада), як і навколишні села, виникло в 1907 році, коли Кам’янецьк-Подільський  поземельний  банк розпродував землі нестоїтського пана Юревича. Селяни  з Вінницької волості  переїхали  освоювати нову для себе територію, мріючи зробити її своєю  батьківщиною.  Колишні володіння пана – густі дубові ліси, тому селяни заповзялись їх викорчовувати під пшеничні лани. Через деякий час  від лісів залишились на згадку дубові гайки, росли клени, акації,  а навкруг  колосилися  ниви.  Так пролітали  роки,  змінився на радянську владу  царський лад, потім  відшуміла колективізація…  Люди жили і мріяли про майбутнє.

Але  в червні 1941 село, як і всю країну, накрило криваве крило війни. Тих, хто підлягав  мобілізації, одразу призвали до лав Червоної Армії, а інші члени громади залишилися в окупації. Важкі то були часи: румунські  посіпаки змушували працювати з ранку до ночі, за найменшу непокору били нагайками, знущалися над беззахисними людьми.

Одного ясного червневого ранку, коли перше сонячне проміння заплуталося в ось-ось готовій вибити колос пшениці, селяни побачили  колону худих, змарнілих і виснажених людей. Супроводжували її німецькі воїни, які весь час покрикували: «shnel Yuden». Селяни зрозуміли, що це гонять євреїв. Звідки і куди  - ніхто не знав, але страшні здогадки налякали людей.  Вони поховалися  і тільки  безстрашні хлопчиська  визирали з-за плетених тинів. Коли колона притишила свій хід, хлопчики побачили  молоду, але геть сиву жінку, яка притискала до своїх грудей  дитину. Сльози невтримним потічком бігли по змарнованих щоках: дитя було вже мертве… Один з німців підійшов  до згорьованої матері, відібрав у неї тільце і передав його одному з хлопців, наказавши похоронити. Колона понуро побрела далі, а голос молодої матері  ще довго бринів в ранковій тиші: «Поховайте його по-людськи!»

 За селом було  кладовище, яке було розділене на три  частини: православне, католицьке і кладовище старовірів. Селяни  стали думати, де поховати  єврейського хлопчика, адже на жодному з цвинтарів його не можна хоронити. Врешті, вдосталь посперечавшись, вирішили  закопати дитину на одному із пагорбів, що оточували село.

Пройшов деякий час, ця подія трохи пригасла в людській пам’яті, її затьмарили  інші, не менш трагічні події. Але ж яке було здивування, коли біля могилки єврейської дитини побачили  дивну рослину: не то деревце, не то кущ,з продовгуватим  срібним  листям, що тихо жебоніло під подувами  легенького вітерцю. Коли ж дерево зацвітало, то все навкруги наповнювалося такими  солодкими пахощами,  що можна було  вчамуріти. Через деякий час  з’являлися мілкі   плоди, похожі на  сріблясті сльозинки. І  сельчани вирішили, що то молода  єврейська мати перетворилася на дерево з сивим, як її волосся, листям, щоб колихати  свою дитину, але дитя спить вічним сном, і мати плаче над ним мілкими сріблястими сльозами-ягідками. Так люди пояснювали одне одному появу незвичного для них дерева - дикої  сріблястої оливи, яка до того часу не росла в їх місцевості. І, можливо, дійсно  з далекої  Іордані прилетіла  маленька зернинка, щоб прорости  над могилою і шелестом свого сріблястого листя молитися за всіх невинно убієнних євреїв в роки другої світової війни.

 

Колодец  отца Феодосия

Так называют липетчане колодец, находящийся рядом с храмом св. Архангела Михаила. Откуда  такое название? Ответ дает легенда, которая существует и поныне.  Суть ее такова:

«Богобоязненые жители Липецкого решили собраться всем миром и устроить возле церкви колодец, но возникли споры из-за места, где копать. За разрешением спора отправились к священнику балтской церкви о.Феодосию Левицкому (ныне отнесен к лику Святых). Отец Феодосий, выслушав приехавших липетчан, вышел во двор своей церкви и широким взмахом перекрестил лошадей, говоря: «Поезжайте обратно в Липецкое, распрягите одну из лошадей и пустите вокруг церкви. В том месте, где конь остановится и будет бить копытом землю, копайте колодец». Так и поступили…»

В колодце, выкопанном по благословению о.Феодосия, забил настолько мощный источник, что его и в наше время, спустя более 150 лет, невозможно выкачать даже с помощью пожарного насоса, включенного на полную мощность. Вода же имеет прекрасный вкус, обладает лечебными свойствами для людей, страдающих болезнями желудка. А если набрать ее, даже неосвященную, долгое время она стоит и не портится.

Жители села трепетно относятся к этой памятке истории и культуры, делают все, чтобы сохранить ее для будущих поколений.

 

Семенів дуб (село Ставки)

 

Навколо нашого села є два ліси. Один ближче до села, другий трохи далі – його називають "Семенів дуб". Назва цього лісу за переказами людей пов’язана з легендою.

Як розповідають старожили, на Новий рік у село Заровне, яке розташоване близько до Ставків, ходила молодь на святки посівати. Під час однієї подорожі хлопці між собою посварилися, і в лісі вбили під дубом одного із них. Вбитого юнака звали Семен. Ця подія дуже вразила селян. З того часу ліс називають "Семенів дуб".

 

Вхід
Посилання
Блог Публічної бібліотеки ім. Є. Чикаленка Публічна бібліотека імені Євгена Чикаленка Куяльницької сільської ради Публічна бібліотека імені Євгена Чикаленка Куяльницької сільської ради
Архів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright ЦБС © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz