Меню сайта
Календар свят
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Друзі сайту
...

Новоселівка

 

До 1921 року на території теперішньої Новоселівки було два села: Софіївка (Малігонове), що входила до Ставрівської волості, і Новоселівка (Грекове), яка належала спочатку до Косянської, а потім до Бірзульської волості Ананьївського повіту. Села розділяла Валегоцулівська балка, яка тягнеться з півночі на південь. Назва балки походить від назви селища Валегоцулово (нині м. Долинськ), від якого тягнеться ця балка аж до села Новоселівка.

Першими жителями селища Валегоцулово були гайдуки та гайдамаки з-за Дністра. Гайдуки, які наводили жах на поміщиків, часто розташовувалися табором в долині Великого Куяльника, тому цю місцевість (балку) в народі почали називати Валя Гоцілуй, що в перекладі з молдавського означає «Долина відважних, сміливих». У селі і досі живе легенда, що цією долиною жителі села ходили до Валегоцулово та Одеси на базар. Їх там часто грабували, тому валку у нашій місцевості називають «Долиною розбійників».

З 40-х х років 18 століття землі, що знаходились між Південним Бугом та Дністром, стали заселяти біглі селяни, а також запорізька голота – «сіромахи». У наступні десятиліття у цьому краю, що був під владою султанської Туреччини, існувало вже чимало хуторів. Ставили їх зазвичай десь коло річки, ставка, поблизу криниці, викопаної в яру, чи видолинку. До першопоселенців тулилися оселі нових прибульців – виникало село. Серед таких сіл було і Малігонове.

Оселившись на цілинних землях, селяни прийняли на свої плечі весь тягар освоєння необжитих просторів. У перші роки заснування село Малігонове було невеличким поселенням з двома десятками глинобитних хат та землянок-будівель, змурованих з саману, вкритих глиною. Більшість хат було без вікон.

Основним заняттям селян було землеробство, хоча займались вони і тваринництвом. Обробляючи цілинні землі, перші поселенці вирощували на них пшеницю, ячмінь, кукурудзу, виноград. Землю селяни обробляли примітивним способом. Здебільшого її орали дерев’яним плугом, бо мало хто міг придбати залізний. За недостатністю тягла орали не глибше ніж на дев’ять – дванадцять сантиметрів, вручну розкидали насіння по необробленому полю і заорювали («під скибу»).

Становище поселенців Малігонове, як і всіх жителів Північного Причорномор’я, значно змінилося після закінчення російсько–турецьких воїн другої половини 18 століття. Ці війни були продовженням боротьби Росії проти агресії турецько–татарських феодалів і мали на меті звільнити вихід до Чорного моря та захопленого монголо–татарами Північного Причорномор’я, чого вимагали економічні інтереси Росії.

За Яським мирним договором 1791 року земля між Бугом та Дністром відійшла до Росії. Після приєднання до Росії цих земель селянство позбулося тяжкого татарсько–турецького гніту. За адміністративним поділом 1803 року село Малігонове увійшло до складу Ставрівської волості Ананьївського повіту Херсонської губернії і значилося, як казенне.

Намагаючись швидше освоїти ці землі, царський уряд почав роздавати їх поміщикам. З метою якнайшвидшого закріплення в нових районах та інтенсивного їх заселення російський уряд і поміщики надавали поселенцям різні пільги. Землевласники, яким потрібна була робоча сила почали поступово закріпачувати колишніх вільних поселенців. Виникали великі поміщицькі маєтки.

На пагорбі, оточеному чистими ставками з розлогими вербами, виріс маєток поміщиків Мосцевих. Помістя було збудоване на високому пагорбі у східній частині села. Саме приміщення складалось з чотирьох великих кімнат, які виходили у довгий коридор, та веранди. Від маєтку до ставка була посаджена велика каштанова алея (декілька каштанів збереглись до цього часу ). За маєтком з західної сторони був розбитий великий фруктово–ягідний сад. Через цей сад проходила каштанова алея.

У 20 – х роках 19 століття поміщиці Софії Мосцевій було «пожаловано царською милостю» наше село, яке стали називати Софіївкою.

Так на початку 19 століття жителі села потрапили у кріпосну залежність, що у значній мірі погіршило їх і не без того важке життя, негативно вплинуло на розвиток землеробства та тваринництва. Залишившись з незначними земельними наділами, які можна було обробляти лише у вільні від панщини дні, селяни переживали злиденне існування. З 1822 року по 1836 рік на території Південної України частими були посухи. До того ж з 1856 по 1860 рік поля спустошувались сараною. З 1799 по 1859 рік в Херсонській губернії неврожаї повторились 21 раз, тобто частіше одного разу за три роки. Від голоду і злиднів страждали і жителі села Софіївки, але село поступово зростало і далі. В 1859 році в ньому налічувалось 48 господарств і проживало 210 чоловік.

Реформа 1861 року, знищивши особисту залежність від поміщиків,  посилила процес розшарування селянства, але вона не справдила сподівання селянства що до землі і волі. Скасування кріпацтва проводилося відповідно до «Місцевого положення», але, як і в інших місцях «визволення» було тут новим актом пограбування селян. Поміщикам було надано право зменшувати площі фактичних селянських наділів, і вони цим широко користувалися. У Херсонській губернії поміщики відрізали для себе понад третину земель, якими селяни користувались до реформи, і після визволення в Ананьївському повіті у селян по 3 % десятини на ревізьку душу. За одержані наділи селяни платили викуп, а як відомо, викупні ціни були здирницькі, вони втричі перевищували ринкову вартість. До придбання надільної землі шляхом укладання викупної угоди селяни залишились тимчасовозобов’язаними і мусили за право користуватися наділами відробляти панщину або платити поміщикам оброк.

Так в 1886-1887 роках у Софіївці три поміщицькі родини володіли 967 десятинами землі, чотири куркульських – 52 десятинами. В той же час 39 селянських родини були безземельними, 47 господарств мали по 2-4 десятини, незначна частина по 1 десятині, що змушувало багатьох батрачити. Це свідчило про посилення класового розшарування на селі та обезземелення основної маси селян в пореформений період.

Більшість бідняцьких господарств не мала тяглової сили і наймала робочу худобу у заможних селян та поміщиків за заробіток. Немало селян об’єднувались у супряги. Супряга – старовинна форма спільної праці української сільської бідноти, за якою кілька селянських дворів об’єднували робочу худобу і реманент для почергового виконання сільськогосподарських робіт. У цей час у Софіївці 32 господарства (більше третини) брали коней у куркулів, 34 господарства обробляли землю в супрязі, 12 сімей не мали ні тяглової сили, ні будь якої іншої худоби. Малоземельні та безземельні селяни змушені були йти до поміщиків та куркулів у найми. Низька агротехніка, засміченість полів, відсутність сортового насіння спричинювали малі врожаї зернових і технічних культур. У 1889-1890 роках в північних волостях Ананьївського повіту середній урожай з десятини становив: озимої пшениці – 21,6 пуда, ярої – 13,2, ячменю – 19,4.

Злиденне життя змушувало багатьох селян іти на заробітки, зокрема на залізницю в Бірзулу та інші міста. У 1986 році з Софіївки пішло 19 чоловік, Не всі вони повернулись додому, немало з них вимерло від непосильної праці й систематичного недоїдання.

Заробітки давали не багато. В Херсонській губернії середня заробітна плата на сільськогосподарського робітника в 70-80 роках становила на день 57 копійок, а у Ставрівській волості денна плата не перевищувала 20-25 копійок.

Чисельність населення повільно зростала. Після реформи 1861 року, внаслідок переселення на колишні поміщицькі землі селян з села Грекове (Шляхетне) виникло нове поселення (Нове село або Новоселівка).

...
ЦОГ

Молодь, для вас!
Вход
Архів
Статистика

Онлайн всего: 2
Гостей: 2
Пользователей: 0
Copyright ЦБС © 2021
Бесплатный хостинг uCoz